4.2

Утім, король   анітрохи й не лукавив. 

В Уаджиті існував закон, за яким кожен чоловік, досягнувший двадцяти п'яти років, неодмінно зобов'язаний одружитися, щоб залишити потомство.  А Адвіану   виповнилося двадцять п’ять на початку зими.

Закон стосувався всіх: і тих, хто керував  і тих, хто підкорявся. У наречених нестачі не було, так само як у грошах чи товарах, які можна обміняти. 

Ектор правив королівством розумно і чесно, усі його піддані мали добрий достаток і не скаржилися на долю. Вони обожнювали і свого короля  і спадкоємного принца, який теж дбав про потреби мешканців, хоч і робив вигляд, що йому байдуже. 

Маріл зрадів, дізнавшись про рішення принца  і, незважаючи на свою забудькуватість і неуважність, швидко зібрав усі необхідні для поїздки речі. 

Він приніс у кімнату принца міцний полотняний мішок, у якому зберігалося ароматне сіно для приваблення єдинорога.  Потім простягнув Адвіану два флакони: один був порожній, а в другому хлюпалося трохи яскраво-синьої рідини.

– Виллєш настоянку в сіно лише тоді, коли тварина наблизитися до тебе, – наставляв Маріл, – зачекай, доки вона з'їсть усю приманку, і лише  тоді  накидай петлю йому на ріг!  

І головний мудрець подав Адвіану туго скручену мотузку.

–  Чи витримає? 

– Мотузка нова, сплетена за допомогою заклинань. Вона посилить дію болотного кореня, і в тебе буде більше часу взяти все, що необхідно...

– А якщо я не знайду єдинорога? – запитав Адвіан.

– Легенди стверджують, що єдинороги дуже допитливі, і який-небудь неодмінно прискаче подивитися, хто там заявився на їхню територію. Але будь обережний: корм призначений тільки для однієї тварини. Якщо їх буде більше, тобі доведеться придумати спосіб, щоб приманити одного...

Адвіан із сумнівом похитав головою і різко відкинув темно-руде пасмо, що впало йому на обличчя.

– Вже краще зустрітися з цілим військом ворогів, ніж із єдинорогами! Багато запитань, Маріл... Якщо, якщо, якщо... А якщо нічого не вийде і мені доведеться повернутися додому з пустими руками?  – спитав він роздратовано.

– Я принесу жертву духам лісу й моря, я благатиму про допомогу скелястого велетня, – тихо відповів Маріл, –  сподіваюсь, вони захистять і нас, і тобе!

Але прагматичний Адвіан, хоч і вірив у богів і духів, що бережуть Уаджит, все ж  таки засумнівався в словах мудреця.

Це колись давно духи, набуваючи тілесного вигляду, приходили до замку і розмовляли з королями, а тепер вони вважали за краще ховатися в лісах, на болотах, у тріщинах скель і нікому не показувалися. Їхня сила збереглася тільки в переказах і обрядах, які незмінно проводили на великі свята, а решту часу духи були неактивними і ніяк себе не проявляли. 

Давно  вже не чулося розповідей про те, що хтось зустрічався з ними, або що вони комусь допомогли...

Щоправда, деякі мудреці, зокрема й Маріл, стверджували, начебто  духи, як і раніше,   іноді ходять замком і вулицями міста, навіть відвідують далекі поселення і наглядають за врожаєм. 

Просто тепер вони невидимі, але це не означає, що про них потрібно забути і перестати звертатися до них зі своїми бідами.

– Я б почувався набагато спокійніше, якби міг розраховувати тільки на свої власні розум і силу! – сказав Адвіан.

– Ось, візьміть і  це, –  Маріл подав йому шматок дуже щільної чорної тканини, – сюди сховаєш зрізане копито і волоски з гриви. Вони не повинні бачити сонячного світла. 

Раптовий страх вколов Адвіана в саме серце.

– Може, даси мені якийсь особливий оберіг? – невпевнено запитав він.

Принц злякався не  тіх небезпек і пасток, які можуть зустрітися на його шляху, а того, що він не впорається із завданням і підведе все королівство. 

Адже мешканці  Уаджита зараз спокійно займаються своїми буденними справами і навіть не підозрюють, що тільки від його впевненості у   власних  силах залежить їхнє майбутнє і майбутнє їхніх дітей.

–  Це ніяк неможливо, Ваша Високосте, – з легким поклоном відповів Маріл, – на Заливні луги треба ступати, маючи відкритими, незахищеними і серце, і душу.  Ще запам'ятай: Кайтану доведеться залишити на кордоні. Єдинороги не повинні відчути запах віверни, інакше вони розгніваються і тоді біди не уникнути.

– Скільки  всіляких  умовностей! – злобно-насмішкувато промовив Адвіан, –  про що ще я маю дізнатися?

– Не звинувачуй мене, мій хлопче, – з повагою сказав Маріл, прямо дивлячись в очі принца, – я розповідаю тобі те, що мені вдалося розшифрувати сьогодні. Раніше я й сам не володів цими знаннями...

– Вибач, – Адвіан втомлено провів долонею по волоссю, – навпаки, добре, що ти отримав нові відомості. Це допоможе мені зробити менше помилок...

– Хай  бережуть тебе добрі духи лісу і скель, – ледь чутно зітхнув Маріл і покинув покої.

Всупереч  батьківській пораді, Адвіан спершу  все ж таки хотів провести ніч у товаристві  гарних дівчат?  і вже збирався покликати слугу, щоб той передав розпорядження Лулі та її подружкам, але швидко відмовився від цього задума, замкнув двері на ключ і, не роздягаючись, повалився  на ліжко.