Розділ 3.1

Вирушати у долину Заливних лугів потрібно не пізніше, ніж через три дні. 

Так сказав Маріл і обіцяв дати всі необхідні настанови.

Ловити ж єдинорога слід за допомогою ароматного сіна, змішаного з соком болотного кореня.  Болотний корінь впливає на тварину  як снодійне, єдиноріг стає млявим, лягає в траву і ні на що не реагує. Але ефект триває недовго, тому зволікати не треба. 

Якщо звір прокинеться перш, ніж все буде зроблено, він дуже розлютиться,  і будь-яких відчайдух  отримає смерть від його гострих зубів і важких копит.

Про це написано в книгах. 

Триста років тому король Горол, втративши двох найсильніших воїнів, спіймав таким чином одного з повітряних єдинорогів.  

Але той не зміг жити в неволі і його довелося відпустити, адже загибель єдинорога – найстрашніше нещастя,  яке  тільки може  статися.

День був безнадійно зіпсований, втім, як і всі наступні дні. 

Замість того, щоб провести ніч у розвагах і пестощах, доведеться обмірковувати те, як простіше і швидше стриножити чарівного звіра. Так думав Адвіан, намагаючись стримати розчарування й досаду.

Гола Лула сиділа на ліжку і спостерігала за тим, як принц, хмурячись,  міряє кроками величезну кімнату.

– Може ти вже перестанеш бігати туди-сюди? – запитала вона верескливо, – У мене голова паморочиться! Невже...

– Навіщо ти прийшла? Я ж сказав, що сьогодні нічого не вийде, – похмуро, навіть вороже, обірвав її Адвіан.

– Але ти міг передумати!

– Їди-но звідси! – прикрикнув на неї принц, – і скажи іншим, щоб теж не потикалися.  Якщо батько побачить вас тут,  буде непереливки...

– Навіщо ти злишся? – вкрадливо запитала Лула.

Вона повільно, наче кішка вигнула спину і розкинулася на ліжку, повернувши до принца найзаманливиші   частини свого тіла.

Добре знала: Адвіан –  запальний, часом навіть грубий, але  він не   здатен встояти перед спокусою і завжди готовий з головою пірнути в солодку безодню любовних ігор.

Але цього разу навіть спокусливі пози не привернули увагу принца.

Він відвернувся від дівчини, що безсоромно розкинулася на покривалах, і втомлено махнув рукою:

– Не до тебе зараз!

І вийшов із кімнати, грюкнувши дверима так сильно, що стіна замку здригнулася.

Усі переполошилися, побачивши принца в стійлі Кайтани в такий пізній час. 

Слуги дуже злякалися, що Його Високосте  вирішив негайно влаштувати прочухана і зараз, образно висловлюючись, таки полетять чиїсь голови.

Але Адвіан, не зронивши ані слова, зайшов у стайню. 

Віверна дрімала, закривши морду величезним хвостом.

Принц опустився на широкий кам'яний виступ у кутку, об який Кайтана інколи точила кігті, і, притулившись щокою до шорсткого каменю, заплющив очі.

Відчувши його запах, Кайтана ласкаво заурчала, але не прокинулася.

Крізь тривожну  напівдрімоту згадалося Адвіану, як двадцять років тому, він знайшов маленьку Кайтану під скелею. 

На той час усі віверни вже покинули Уаджит, і ніхто не знав, куди вони пішли.

Тож Кайтана стала благословенням богів, її оберігали  наче   дорогоцінний скарб, годували добірною їжею та необхідними магічними сумішами, щоб  віверна росла здоровою і щасливою. 

І так повелося, що нікого, крім Адвіана,  вона до себе не підпускала: скалилася, клацала гострими зубами і люто била хвостом, якщо хтось наважувався  підступитися занадто близько. 

В іншому ж, Кайтана була віверною спокійною і навіть лагідною.

– Ось ти де, – почув Адвіан крізь напівдрімоту тихий голос Маріла, – а я тебе шукав у кімнаті... Вийди, будь ласка, я то  не наважуся сюди увійти!

Кайтана відкрила важкі повіки і подивилася на Маріла одним оком. Коли віверна злилася або нервувала, її очі набували помаранчевого кольору.  

Але зараз вони залишалися прозорими, немов спокійна вода, тільки хвіст злегка тремтів.

Маріл,  про всяк випадок, відступив.

Адвіан погладив Кайтану по голові й вийшов назовні.  

Замок затихав, тільки за стіною в стайні, фиркали, тупцювали коні. Конюхи обережно гриміли відрами, розносячи вечірній овес.

– Ходімо до мого кабінету, – сказав Маріл, – розмова, можливо, буде довгою.

– Батько вже там? – з неприязню поцікавився Адвіан.

– Ні, я хочу поговорити з тобою і більше ні з ким.

– Про те, про що ніхто не повинен знати?

– Про те, що нікого не стосується, крім тебе, навіть твого батька, – тихо, але суттєво відповів Маріл.

Адвіану  від початку не сподобалася затія вирушити в  долину Заливних лугів, але принц розумів, що виходу в нього, скоріш за все, немає.  

Батько, незважаючи на обіцянку не втручатися в його особисте життя, цілком здатний винайти якийсь хитрий спосіб, і таки одружити його із вдовою  королевою, щоб покращити фінансове становище і зміцнити кордони Уаджита.