1. Фейрін

Дракінь обурено пирхав та трусив пишною доглянутою гривою. Важке, вкрите товстим жорстким ворсом тіло пітніло, від чого випаровувало вологу, віддаючи свою швидкість холодному вогкому повітрю. Тварина несамовито бігла на двох потужних задніх лапах, трохи зсутулившись вперед, спритно оминаючи дерева та перескакуючи пагорби на своєму шляху. Це був найкращий жеребець у королівстві. Ще б пак! Тренувала його сама принцеса Фейрін, завзята вершниця та приборкувачка диких драконей.

— Ну-бо, хлопчику! Жени, як вітер! Ми маємо встигнути до заходу сонця! — підбадьорювала драконя вершниця, міцно тримаючись за товсту шию та гриву в сітці-сидінні, та тягла за спеціальний мотузок з шипами, який впивався в шкіру звіра, і той починав інстинктивно бігти щосили, ніби втікаючи від завданого болю. Гучний обурливий вигук, схожий на гудок, зривався з пащі тварини, а ніздрі випурхували черговою порцією пари.

— Ми маємо знайти нову долину, чуєш? Я впевнена, що ми вже десь поруч. Ліс змінюється.

Дерева справді стали мати інший вигляд. Прадавні вербові велетні від старості діставали курчавими вітами аж до землі, гнулися й сутулилися німими дідуганами. Так далеко Фейрін ще ніколи не заходила в Болотяний ліс. Все довкола було недоторканим. Вона ігнорувала три або чотири таблички на своєму шляху з приміткою "ТІ" — Terra Incognita (невідома земля), і остання була майже повністю затягнута коричневим мохом. Але дівчині цього і треба було. У відомих землях не було того, що вона шукала — придатних до оранки угідь. Тож єдиним виходом було шукати на землі невідомій...

Цьому вона присвятила свої юні роки, втікаючи при найліпшій нагоді з палацу — з занять з шиття та плетіння, які ненавиділа з дитинства. За декілька років Фейрін вивчила свої землі так само добре, як і всі лазівки у родовому замку, про які не знали навіть досвідчені охоронці. Фей завжди відчувала, що здатна на щось більше, ніж плести прекрасні витвори з лозини чи вишивати витончені візерунки на одежі, чи зазубрювати незліченні правила королівського етикету. Вона линула туди, куди кликало її серце — далеко за Болотяний ліс, де можуть бути невідомі досі долини чи рівнини, що так конче необхідні її народові.

Цієї весни ще одне поле затягло болотом, замулило так, що навіть рис вже неможливо було вирощувати. Землероби використовували цей клапоть для розведення мідій та рачків, але ж чим годувати худобу? Та й діти хворіли від одноманітної їжі. Овочі та фрукти дорожчали майже з тією ж швидкістю, як землі, придатні для їхнього вирощування, затоплювалися річками або ставали болотами.

— Нумо, хлопчику! Нумо, любий мій Юмо! Не сповільнюйся! — завзято викрикувала дівчина, щосили тягнула за шипований мотузок.

Дракінь пирхав, стогнав невдоволено та біг далі, але як би господарка не гнала його вперед, просуватися швидко ставало все важче. Повалені від старості дерева ставали торф’яними пагорбами, які кришилися під ногами звіра. Він колихався зі сторони в сторону, ледве тримаючи рівновагу, доки оминав важкі ділянки невідомого шляху.

Сонце ж невпинно рухалося до лінії горизонту. Фей розуміла, що залишатися на ночівлю у цій частині лісу не те що небезпечно, а смертельно небезпечно. Можна змерзнути до кісток. Ніяких вогняних заклинань не вистачить. Якщо вони з Юмо не закінчать обстеження в найближчі пів години, необхідно буде повертати в будь-якому разі. Тож принцеса гнала свого улюбленця, не жаліючи ні його товстих задніх лап, що місцями вже кровили від дрібних поранень та подряпин, які наніс тварині невідомий прадавній ліс під час цієї несамовитої гонитви. Дерев ставало менше на їхньому шляху, а земля виглядала менш піщаною, що давало дівчині надію.

— От-от буде рівнина! Я відчуваю це! Скільки рису насаджаємо! Вистачить на декілька селищ, Юмо!

Дракінь пирхнув парою з ніздрів та знову завив від утоми. Його масивні лапи місцями загрузали в мулистому ґрунті, місцями звір підскакував, натикаючись на черговий поклад торфу чи припале дерево, приховане під опалим згнилим листям. За ним вела доріжка з великих трипалих слідів, що миттю заповнювалися болотяною водою.

Раптом дракінь натрапив ногою на щось тверде. Його лапа не загрузла в купині, а щосили вдарилася о камінь, порослий мохом. Звір хитнувся в бік, заволавши від болю. Трухнув гривою та, втративши рівновагу остаточно, почав падати, скинувши дівчину з сітчастого крісла, яке тримало її на спині велетня. Навіть міцні мотузки не витримали потужного різкого руху звіра. Дракінь завалився на бік, видавши відчайдушний стогін, а Фей відлетіла на кілька метрів від нього та втратила на якийсь час свідомість, сильно вдарившись головою об один з пнів. На щастя, густо порослий мох врятував дівчині життя.

Тварина, після кількох невдалих спроб все ж таки змогла підвестися та жалісно вила, ступаючи на забиту ногу. Бігти звір тепер точно не зміг би. Він приліг на бік та зализував криваву рану на задній лапі, притримуючи стегно маленькою передньою лапкою.

Скільки пройшло часу, доки Фейрін була у відключці, вона не знала, але коли прийшла до тями, вже було майже темно. Це означало, що сонце було вже за лінією горизонту, а вона з вірним драконем – десь дуже далеко від безпечного замку.

Голова паморочилася, трохи нудило, але найстрашніше було усвідомлення того, що половина її тулубу була занурена у в’язку зеленувату суміш.

— О ні… Як же це… — дівчина запанікувала, намагаючись поворушити ногами, але щойно зрозуміла, що майже наполовину загрузла в болоті, опанувала себе.

 

Одна рука дівчини по саме плече була занурена у болото, але дивом їй вдалося витягти її з трясовиння, проте від зміни положення тіла, вона загрузнула тепер майже по пояс, трохи вирівнявши положення свого тіла на вертикальне.

— Юмо, хлопчику, до мене! Ну-бо, йди сюди,  — присвиснула принцеса, сподіваючись на інстинкт свого жеребця, що не дасть йому стати на оманливу купину.

Дракінь відгукнувся риком, знову підвівся та, шкутильгаючи, слухняно пішов до господині. Але його лапи також почали загрузати в трясовиння все глибше з кожним кроком. Звір підвивав, коли діставав поранену ногу з в’язкої жижі. Зрештою, за кілька кроків від дівчини він зупинився, переминаючись на місці та нестерпно гарчав. Тварина боялася йти далі. Якусь мить Фейрін ще сподівалася, що її улюбленець вчинить щось дивовижне, знайде таємну тропу та шлях порятунку для неї, але, побачивши відчай і жах у великих темних очах жеребця, зрозуміла, що згубить і себе, і його.