Глава 24. Кулон і темрява перед світанком

Коли вони вийшли надвір, двір зустрів їх тишею й холодом. Під під’їздом світив ліхтар — один, жовтий, трохи похилений, — і вони стояли в цьому колі світла й дивилися один на одного. Просто дивилися. Без слів, без пояснень.

— Поїхали до мене, — сказав Артем.

— Відвези мене додому.

Він подивився на неї — секунду, не більше.

— Окей.

Але він піднявся.

Вона не запитала чому, він не пояснював. Вони зайшли в квартиру мовчки — Артем зняв куртку, повісив, пройшов у кімнату так спокійно, ніби бував тут завжди. Орина пішла за ним.

Він обернувся й простягнув їй невелику коробочку.

Вона відкрила.

Там лежав золотий кулон — тонкий, видовжений, трохи нерівний по краях, як щось, що створила природа, а не майстер. Сталактит на тонкому ланцюжку.

Орина відкрила рота.

Бо вона сама хотіла купити йому такий самий. Тільки срібний. Вона бачила його на сайті — це ж він, це Артем, це печери, це те відчуття, коли стоїш під землею й розумієш, що світ більший, ніж ти думав.

— Ти знав? — запитала вона. — Що я полюбила печери з твоїх розмов?

Артем обійняв її — тихо, без зайвих рухів — і сказав їй на вухо щось, чого не сказав уголос. Те, що залишилося між ними й тишею квартири, між золотим кулоном і холодом, який ще не відійшов від його куртки.

Як би я хотів, щоб ти полюбила мене.

Але це було лише в ньому. Назовні він нічого не сказав.

Замість цього він поцілував її.

А вголос запитав:

— А куди поділася кішка Муха, утекла кудись?

— Точно утекла, — сказала Орина.

Потім він пішов одягатися. Орина стояла в кімнаті й дивилася на кулон у долоні. Біля дверей він зупинився й поцілував її ще раз — і цього разу вона відповіла йому по-справжньому, без вагань.

— Наберу тебе, — сказав він.

Вона усміхнулась. Не ввічливо, не автоматично — просто усміхнулась, і це було видно.

Артем подивився на неї ще мить.

— Ось такою я тебе люблю, — сказав він і зачинив двері.

Орина ще стояла в коридорі, коли зрозуміла, що їй добре. Не «нормально», не «краще, ніж учора» — а просто добре, рівно й тепло, як буває, коли щось нарешті стає на місце.

Вона лягла, не вмикаючи нічого.

І одразу заснула. Кішки не скребли, вони утекли, навіть усміхнулася цьому.

Вранці проспала. Прокинулася від другого будильника, довго лежала й дивилася в стелю, а кулон лежав поруч на тумбочці й ловив перше світло.

         Наступний день проліт у роботі — в обох. Вони не бачилися, але ввечері говорили довго, перекидаючись то голосовими, то просто словами, і десь посередині цієї розмови народилася ідея.

— Слухай, — сказав Артем. — А що, якщо на Перше березня зробити щось для своїх? Не вечірку — концерт. Але особливий.

— Який?

— Музика в темряві.

Орина помовчала — і відчула, як ідея починає розгортатися.

Вони придумували разом: зал, свічки при вході, але всередині — повна темрява. Пов’язки на очі. І музика — справжня, складна, жива. Вівальді, Моцарт, П’яццолла, Белліні, Бах — і між ними джазові імпровізації на фортепіано, як подих між фразами. Нічого зайвого. Тільки звук і темрява, і ти сам із тим, що чуєш.

— Аліса зробить, — сказала Орина. — Якщо ми правильно попросимо.

— Вона зробить, — погодився Артем. — Треба поговорити з нею.

Вони вирішили зустрітися з Алісою наступного дня — обговорити, запланувати, почати.

Наступного дня було двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року.

І вранці почалася війна.