Глава 23. День, коли музика перемогла тишу

Зранку Орина прокинулася з чітким рішенням: вона зателефонує Артему. Не завтра, не «якось», не тоді, коли саме складеться — сьогодні, до обіду, поки не встигла себе відговорити.

Але редакція зустріла її авралом ще з порогу.

— Орино, там матеріал по суботньому номеру, Василенко захворів, треба перебити його колонку, є дві години, — сказала Марта, навіть не привітавшись.

— Добрий ранок, — відповіла Орина.

— Так, добрий, перебиваєш?

Вона перебивала. Потім узгоджувала правку. Потім хтось із верстки щось зробив не так, і треба було передивлятися макет. Артем залишився десь на краю думок — стояв там, чекав, не заважав, але й не йшов.

Десь о першій задзвонив тато.

— Доню, підкажи, — сказав він без вступу, голосом людини, яка вже давно вирішила питати, але довго чекала слушного моменту. — Що подарувати жінці?

— Якій жінці, тату?

— Як якій. Сьогодні ж двадцять друге лютого. Ввечері йдемо до Аліси, вона святкує завжди день у день, ти ж знаєш — нічого не переносить, ніяких «наступних вихідних». Ти забула?

Орина забула. Вона притиснула телефон плечем і почала шукати в календарі.

— Не забула, — сказала вона.

— Я хочу подарувати щось особисто для неї. Які парфуми вона любить? Ти ж бачиш її частіше.

— Тату, вона користується парфумами, я бачила — темний флакон, щось деревне, з пачулі, здається. Але точно не скажу. Купи щось із цього напрямку, не прогадаєш.

— А що вона любить узагалі — окрім музики?

Орина подумала.

— Вона любить усіх, — сказала вона нарешті. — Розумієш? Вона любить Софію, і Максима, і своїх тварин, і нас усіх. Вона з тих людей, у яких любов не ділиться, а множиться. Подаруй їй духи. Вона точно користується.

— Духи, — повторив тато тоном людини, яка записує. — Добре. О котрій збираємося?

— Я уточню, — сказала Орина і повернулася до макета.

Увечері вона виходила з редакції вже в темряві. Місто після робочого дня пахло снігом і вихлопними газами, і десь у цьому запаху вона знову подумала: треба подзвонити Артему. Дістала телефон.

І побачила його.

Він стояв біля машини — руки в кишенях, дивився на вхід. Побачив її — не посміхнувся відразу, просто трохи змінилося обличчя, ніби відпустив щось, що тримав.

— Їдемо до Аліси разом, — сказав він.

— Разом? — перепитала Орина.

— Разом.

Вона подивилася на нього секунду — і сіла в машину.

По дорозі він зупинився біля квіткового кіоску і вийшов. Повернувся з двома букетами — один більший, спокійніший, другий яскравіший, з жовтим і білим.

— Мамі Ганні Петрівні і Алісі, — пояснив він, кладучи їх на заднє сидіння.

Коли вони зайшли в під’їзд, Орина раптом спохватилася.

— Артеме. Я не купила подарунок.

Він підняв руку — і легенько поцілував її в маківку.

— Я купив.

— А, — сказала вона.

Більше вона нічого не запитала.

Двері Алісиної квартири були прочинені ще в під’їзді — звідти летіли голоси, сміх, чиясь фраза на півдорозі, музика, яку майже не чути через все інше. У дверях їх наздогнали Ілля й Софія, Ілля ніс пакет і щось жував, Софія сміялася з чогось свого.

— О, ви теж тільки! — вигукнула Софія і обійняла Орину прямо в коридорі.

Всередині було галасливо, тепло й трохи тісно в найкращому сенсі цього слова. Максим щось розповідав на кухні голосно й у захваті, Ганна Петрівна вже сиділа за столом і усміхалася всім одразу. Тато Орини стояв біля вікна з келихом, і вигляд у нього був людини, яка дуже задоволена тим, що прийшла.

Натан — Алісин батько, невисокий, з сивиною й уважними очима, ходив із телефоном і фотографував усіх підряд. Він сфотографував Орину й Артема ще в коридорі, вони обійнялися і йому усміхнулися. «Гарний кадр», — сказав він.

За столом стало голосніше. Тости говорили по колу, хто як хотів.

Максим підвівся з келихом і раптом розчулився — це було видно по тому, як він ковтнув і замовк на секунду перед тим, як почати:

— Алісо. Ти з тих людей, поруч із якими розумієш, що ти живеш. Не існуєш, не справляєшся — а живеш. Дякую тобі за це. Будь. Кохаю.

Він сів. Хтось торкнувся його руки. Потім встала Аліса,  обійняла його.

Тато Орини говорив довго й добре — про те, що є люди, які вміють робити з простого вечора свято, і Аліса саме така, і він радий, що вона є в їхньому житті. Орина дивилася на нього й думала, що він навіть не здогадується, наскільки це правда.

А потім встала Аліса.

Вона підняла келих — і трохи зачекала, поки всі замовкнуть.

— Якщо ви думаєте, що ви не музиканти, — сказала вона, — то ви дуже помиляєтесь. Бо ви ж тупаєте ногами, махаєте руками, кричите час від часу, тягнете жили з рідних людей — і на них же потім граєте свої улюблені нездійснені мрії. А потім гірко плачете. Бувало?