Глава 19. Хортиця та глінтвейн

Січень закружляв швидко, ніби сніг у вітрі, якого так і не було. Орина майже не помічала, як дні перетікають один в одного: робота в редакції, правки, зустрічі, листи. Але головне — підготовка до літературної вітальні. Вони з Алісою годинами сиділи над плейлистом: підбирали музику, щоб вона не перебила слова, а тільки обіймала їх — тиха віолончель, акустична гітара, щось із записів Дніпра з Хортиці, щоб звучало як вода й вітер. Максим робив афіші — прості, але гарні: білий папір, чорна типографіка, маленькі рукописні акценти, ніби хтось олівцем дописав серце. Вони розклеювали їх по бібліотеках, кав’ярнях, у під’їздах — скрізь, де могли побачити люди, які люблять читати вголос.

Орина познайомила тата з Любою. Вони зустрілися в маленькій кав’ярні біля бібліотеки, де пахло кавою. Тато, як завжди, прийшов із книжкою, Люба  з блокнотом ідей. Разом вони продумали концепцію вечора: не просто читання, а розмова про любов через тексти , чиїсь вірші на серветках, чиїсь спогади в телефоні, чиїсь листи, які ніколи не відправляли. Тема «любов» лягла на Орину важко. Вона не знала, що про це сказати. У неї все було не так: без чітких назв, без обіцянок, без «ми разом». Просто тепло, яке приходить і йде, і вона боїться його назвати, бо раптом зникне.

Того вечора вона подзвонила Ліні.

— Ліно, мені треба поговорити. Про любов. Я нічого не розумію.

Ліна засміялася тихо, тепло.

— Тоді ходімо гуляти. Правий берег, через Арочний міст на Хортицю, далі пішки до музею. Вип’ємо глінтвейну, побалакаємо по-дівочому. І ти розкажеш, що тебе гризе.

Ліна працювала в книгарні, закінчувала психологію, була красунею,   італійське коріння від тата, довге темне волосся, усмішка, від якої ставало спокійніше. Нещодавно вийшла заміж, але не змінилася: все та ж, хто слухає уважно й не судить. Вони дружили зі школи, їхньою спільною пристрастю були книги.

Орина любила Хортицю завжди. Мріяла, що влітку вони з Артемом пройдуться балкою Куца, побачать скелі Рогози, печеру Шалаш — місця, де час ніби зупиняється, як розповідав Артем. Але зараз хотілося просто йти поруч із подругою, говорити про дівоче, про те, що болить і гріє водночас.

Вони зустрілися біля мосту. Холодний вітер з Дніпра, але сонце ще трималося. Перейшли міст, ступили на острів,  і ніби потрапили в інший світ: дерева, запах річки. Йшли повільно, розмовляли.

— Я боюся любити, — сказала Орина, коли вони вже спускалися до музею. — Боюся назвати це любов’ю, бо тоді все стане серйозним. А якщо серйозне — то можна втратити. У мене з Артемом… добре. Але без ярликів. І я постійно думаю: а раптом я щось пропускаю? Раптом десь є інше, краще?

Ліна кивнула, не перебиваючи.

— Це класичне. FOMO в стосунках. Страх упустити «краще». Або FOBO — страх кращого варіанту. Або вже новіші — MOMO, коли не знаєш навіть, що саме пропускаєш. І YAMA — ти завжди щось упускаєш. І це нормально.

Вони в кіоску біля музею взяли по глінтвейну — гарячому, з корицею й апельсином. Ішли далі.

— Знаєш, — продовжувала Ліна, — коротко кажучи: раніше життя було як меню з двох страв, а зараз — як безкінечний шведський стіл на 50 тисяч позицій, і ти стоїш з тарілкою, боїшся взяти не те, що справді смачне

Орина крутила кухоль у руках.

— І що робити?

— Перейти до JOMO. Радість від того, що пропускаєш. Не просто змиритися, а обрати це свідомо. Залишити вечір вільним. Не гнатися за всім. Або YAMA — прийняти, що ти завжди щось упускаєш. І тому не мучитися кожним «а що, якби». Обрати достатньо хороший варіант — і прожити його по-справжньому.

Вони йшли назад уже в темряві, ліхтарі світили на доріжку. Орина мовчала довго.

— Я боюся, що якщо назву це любов’ю — воно зникне. Як усе, що я називала раніше.

Ліна зупинилася, обійняла її за плечі.

— А може, навпаки. Може, коли назвеш — воно стане реальним. Не ідеальним. Але твоїм.

Вдома Орина сіла за комп’ютер. Січень закінчувався, але в ній щось починало теплішати. Вона відкрила блог і написала,  не від себе прямо, а ніби для всіх, хто так само боїться.

«Обдарована»  кінець січня 2026 

Життя наших предків було простішим у виборі: йти на полювання чи лишитися в таборі, з’їсти хліб із молоком чи взагалі не снідати. Варіантів — між чимось і нічим.

А зараз світ перетворився на нескінченну вітрину. Кожного року виходять сотні тисяч нових книг. Щодня на YouTube завантажують мільйони відео. Тисячі концертів, десятки тисяч курсів на будь-яку тему — від бізнесу до філософії. Не дивно, що «страх упустити» став епідемією.

Спочатку був FOMO — fear of missing out. Потім FOBO — страх кращого варіанту. MOMO — тривога від того, що навіть не знаєш, що саме пропускаєш. А нещодавно з’явився YAMA — you’re always missing out. Ти завжди щось упускаєш. І це факт.

Парадокс: чим більше можливостей, тим менше задоволення. Мозок не справляється з таким потоком альтернатив. Виникає choice overload — перевантаження вибором. Ми довше обираємо, більше тривожимося, менше радіємо.

Але є вихід. JOMO — радість від того, що чогось не робиш. Не просто змиряєшся з обмеженістю, а обираєш її: вільні вечори, тиша, просте буття тут і зараз. YAMA підсилює це: раз ти все одно завжди щось пропускаєш , нема сенсу мучитися через кожну дрібницю. Обирай достатньо хороший варіант — і живи ним повністю.