Глава 17. Термокружка та сталактит

Орина цього разу вирішила підійти до новорічних подарунків серйозно, без поспіху й метушні. Минулого року вона все купувала в останній момент, а потім довго не могла собі пробачити ту безглузду свічку, яку подарувала колезі Насті. Настя, звісно, посміхнулася й сказала «чудово», але Орина добре бачила — зовсім не те.

Цього разу все мало бути інакше.

Найбільше думок було про Артема.

Він розповідав їй про Оптимістичну печеру так, ніби сповідувався. Вони сиділи на його балконі, пили каву, і він казав:

— Уяви: майже триста кілометрів ходів. Третя за довжиною гіпсова печера у світі — і вся на Тернопільщині. Ти йдеш, а лабіринт не закінчується. Температура завжди плюс дев’ять, пахне сирістю й глиною, ліхтар висвітлює тільки те, що прямо перед тобою. Більше нічого. Ні телефону, ні міста, ні дедлайнів. Тільки ти і глибина.

Орина слухала й думала, що сама б там злякалася. А він — ні. Для нього це як shinrin-yoku, тільки під землею.

Цього Нового року друзі Артема їхали туди з командою спелеологів. Він теж збирався в наступну відпустку — вже не вперше. Казав, що для них це традиція: зустрічати зиму в Оптимістичній.

Орина пройшлася проспектом Соборним, зайшла до «Футен». Магазин одразу обійняв теплом і запахом деревини. Вона блукала між полицями, торкалася речей, відкладала одну за одною. Занадто банально. Занадто бездушно.

І тут вона її побачила.

Термокружка. Темно-сіра, матова, ідеально лягає в руку. На боці гравіювання: «Глибина не страшна».

Орина взяла її, покрутила, усміхнулася. Взяла.

Вийшла на проспект і одразу подумала про Алісу та Софію. З ними завжди найскладніше — коли в людини є мама, донька, бульдожка Берта й, мабуть, уже ціла шафа непотрібного.

Набрала номер.

— Алісо, привіт!

— Орина! — голос Аліси, як завжди, теплий з першої секунди.

— Ламаю голову, що подарувати Софії. Допоможи, будь ласка.

У трубці пролунав ніжний, трохи дзвінкий сміх.

— Ми будемо раді будь-чому. Але якщо чесно, Софія зараз просто божеволіє від шоколаду. Будь-якого.

Орина зупинилася посеред проспекту.

— О, — сказала вона. — О!

Вона вже знала: майстер-клас із виготовлення шоколадних цукерок. Читала про нього в інстаграмі однієї кав’ярні — там вчили темперувати шоколад, робити начинки з карамелі та горіхів, розливати по формах. Для Софії це ідеально: і руки в шоколаді, і результат можна з’їсти.

— Алісо, я подарую їй майстер-клас — робити шоколадні цукерки.

— Це чудово! — Аліса знову засміялася. — Вона буде в захваті.

— Дякую, люба. Завтра зустрінемось на каву?

— Обов’язково.

Орина сховала телефон у кишеню й відчула легке полегшення. Два подарунки вже вирішені.

Вдома вона поставила термокружку на стіл, заварила чай, узяла її в руки. Покрутила, провела пальцем по гравіюванню. «Глибина не страшна» — так, це точно про нього.

А потім помітила.

На дні маленький акуратний напис, ніби хтось вивів його спеціально для неї:

«Я не знаю, що ти шукаєш під землею. Але мені важливо, щоб ти повертався.»

Орина завмерла. Повертався.

Слово впало всередину, як камінь у воду. Вона брала кружку, щоб сказати щось про глибину й печери, а отримала це. Повернення.

Вона поставила кружку на стіл, відступила. Підійшла до шафи, відчинила дверцята, сховала обличчя в долонях. Постояла так — секунду, може, дві.

Мама поїхала до Мілана, коли Орині було шістнадцять. «Тимчасово», — казала. «Поки ти не закінчиш університет». Доглядала літніх людей у чужій країні, надсилала гроші, телефонувала по вівторках. А потім — не встигла.

Слово «повернення» для Орини важило дуже багато. Воно важило як обіцянка, яку так і не виконали.

Вона вийшла з кімнати, обережно поклала кружку в шафу — ніби та могла розбитися.

Сіла за комп’ютер. Відкрила браузер — просто щоб руки щось робили.

І загрузла на якомусь ювелірному сайті.

Сторінка за сторінкою. Сережки, кільця, підвіски. Гортала й нічого не бачила. А потім зупинилася.

Маленький срібний кулон у формі краплі. Тонкий, витягнутий донизу, з ледь помітними гранями — майже як сталактит.

Орина взяла телефон, збільшила фото.

Просто красиво. І нагадало про нього.

Вона не думала купувати. Просто дивилася. Але рука вже тягнулася до картки.

Дзвінок. Артем.

— Орино, привіт. Я біля твого будинку. Можна зайти?

— Ти де? — вона озирнулася, ніби він міг зараз з’явитися з повітря.

— Внизу. Проходив повз — і зупинився. Що мені принести?

Орина подивилася на екран — на срібну краплю в браузері. Потім на шафу, де стояла кружка.