Глава 16. Літературна вітальня

Орина зустрілася з батьком у невеликій кав’ярні в старому місті. Тато сидів біля вікна, читав газету й, коли побачив доньку, усміхнувся тепло.

— Привіт, доню.

— Привіт, тату.

Вона сіла навпроти, замовила капучино. Тато відклав газету, подивився на неї уважно.

— Ну, розповідай. Як справи з блогом?

Орина почала розповідати про Любов — про те, як та записує звуки річки на Хортиці, як шукає містику в буденному, як живе в цьому місті по-особливому. Про дружбу з Алісою. Про Артема промовчала й про те, що сама не розуміє, що таке любов.

Тато слухав, кивав, а потім раптом усміхнувся так, ніби йому в голову спала геніальна думка.

— Знаєш що, Орино? Давай влаштуємо літературну вітальню! Присвятимо її Любові — і темі любові. Я навіть допоможу тобі все організувати. Будемо читати вірші, слухати музику Любові. І зробимо це 14 лютого — так весна прийде через слова й мелодії.

Орина завмерла.

— Тату, це ж треба стільки всього…

— І зробимо! — Він узяв серветку, дістав ручку. — Треба знайти поетів. У Запоріжжі є літературні клуби, я знаю людей. Аліса може зіграти на віолончелі. Може, Любов поділиться своїми записами Дніпра? Влаштуємо в бібліотеці на Соборному — там є невелика затишна зала. Свічки, чай, глінтвейн. Камерно, душевно. Люди приходитимуть, щоб поділитися — прочитати свій вірш, послухати інших, поговорити про любов.

Орина дивилася на батька, і в грудях щось тепло розливалося. Він був такий живий, такий захоплений.

Вони просиділи ще годину, обговорюючи. Тато записував, пропонував ідеї — може, ще й виставку фотографій зробити? Або каліграфа запросити, щоб люди записували свої думки про любов?

Коли Орина виходила з кафе, сонце вже сідало. Вона йшла зимовим Запоріжжям — снігу не було, але в повітрі вже відчувався мороз. Вікна крамниць світилися гірляндами. Скоро Новий рік.

Вона думала: попереду стільки всього. Літературна вітальня. Подарунки татові й Артему, друзям. Зима, потім весна, нові історії.

Орина зупинилася біля книгарні, подивилася на томики поезії у вітрині. Раптом захотілося поділитися з Алісою — розповісти про плани, почути її думку.

Вона набрала номер.

— Орино! Привіт!

— Привіт, Алісо. Не заважаю?

— Та ні. Приїжджай, якщо можеш. Максим вареники ліпить.

Орина засміялася.

— Приїду.

Коли Орина подзвонила у двері, їй відчинив Максим у фартусі. Він уже не був кумедним, як раніше. Він був затишним. Спокійним.

— Заходь, — сказав він тепло.

Берта одразу підбігла, обнюхала. Орина почухала їй за вухом.

У квартирі було тепло, пахло варениками. У вітальні грала тиха музика. Софія й Ілля сиділи біля віолончелі, розглядали щось на телефоні.

— Мам! — гукнула Софія. — Ми хочемо зробити фотосесію з віолончеллю! Арт-проєкт!

— Тільки бабуся заважає, — буркнув Ілля.

Анна Петрівна вийшла з кімнати, похитала головою.

— Інструмент — не іграшка. Але якщо обережно — можна.

Берта лежала на чохлі від віолончелі — так вона завжди робила, коли чохол звільнявся. Займала його, зітхала задоволено.

Аліса вийшла з кухні, витираючи руки.

— Привіт! Ходи, допоможеш ліпити.

Вони сіли втрьох за стіл: Аліса, Максим, Орина. Ліпили вареники, розмовляли, сміялися. Софія й Ілля іноді підбігали, хапали по варенику з начинкою, тікали назад. Берта дрімала.

Було весело, тепло, затишно.

Орина розповіла про зустріч з татом, про літературну вітальню. Аліса слухала, очі світилися.

— Це чудово! Я зіграю щось на віолончелі. Є одна композиція… про любов.

— А я допоможу з оформленням, — додав Максим. — Афішку зроблю.

— Дякую, — усміхнулася Орина.

Увечері, вже вдома, Орина сиділа за комп’ютером і писала для блогу «Обдарована»:

Як вибирати подарунки, щоб радувати

Передсвятковий сезон — це не лише радість, а й стрес від вибору подарунків. Знайти той самий, ідеальний, не так просто. Особливо якщо серед твоїх друзів є хтось, хто повертає все, що йому дарують. (А може, ти сам такий?)

Орина знала це відчуття — коли стоїш у магазині й не можеш зрозуміти, що купити близьким. Тому вона вирішила розібратися, як робити це правильно. І знайшла кілька принципів, які допомагають:

1. Практичність важливіша за розкіш. Нам здається, що дорогий подарунок покаже, як ми цінуємо людину. Але насправді практичні речі створюють більшу близькість. Вони показують: ти розумієш, що потрібно цій людині. Дорога ручка чи сертифікат у далекий ресторан можуть бути менш цінними, ніж звичайна ручка або місце, куди легко дістатися. Подарунок має бути про турботу, а не про ціну.

2. Думай про довгострокову радість. Ми часто вибираємо подарунки, що вражають у момент розпакування. Але краще дарувати те, що радуватиме довго. Великий букет троянд гарний зараз, але кущова троянда в горщику радуватиме місяцями. Вибирай речі, що продовжать приносити задоволення після свят.