Глава 14. Повернення

Аліса прийшла додому ввечері. Скинула черевики, повісила куртку й одразу почула голос Софії з кімнати:

— Мам! Ти де була? Я тобі розповім!

Софія вибігла в коридор, розчервоніла, щаслива, очі блищали.

— Ми сьогодні перенесли всю майстерню! До тата! Уявляєш? Ілля приїхав з машиною, ми забрали всі картини, мольберти, фарби — все! Тепер у нього вдома стоїть усе як треба. Він навіть місце для мене зробив, щоб я теж могла малювати, коли приходжу!

Аліса слухала, усміхалася, але щось усередині стиснулося. Слово «тато» лунало так природно, ніби завжди було. Софія вимовляла його легко, без вагань.

— Це чудово, доню, — сказала Аліса тихо.

— Мам, ти в порядку? — Софія нахилила голову.

— Так. Просто втомилася трохи. Піду прийму душ.

Вона пройшла до ванної, зачинила двері. Увімкнула воду, роздяглася, стала під струмінь. Гаряча вода стікала по плечах, по спині, змивала напругу. Але не змивала того, що було всередині — чогось, що не давало спокою весь вечір.

Вона вийшла, витерлася, подивилася на себе в дзеркало. Обличчя трохи почервоніле від пари, волосся вологе, очі — зелені, виразні. Вона дивилася на себе довго, ніби шукала щось.

Потім одяглася швидко — джинси, светр, куртка. Взяла телефон, викликала таксі.

— Мам, ти кудись? — здивовано запитала Софія, коли Аліса виходила.

— Так. Ненадовго. Скоро повернуся.

Вона вийшла на вулицю, сіла в таксі. Назвала адресу — район біля ДК «Орбіта».

Дорога була недовгою. Вони під’їхали до новішого будинку з акуратним фасадом, з фонтаном у дворі, який зараз був вимкнений на зиму.

— Зупиніть тут, будь ласка, — сказала Аліса. — Трохи раніше.

Водій зупинився, вона заплатила, вийшла. Постояла мить, дивлячись на будинок. Потім пішла.

Вона йшла тією самою дорогою, якою вони ходили давно — дев’ятнадцять років тому. Повз фонтан, який тоді тільки-но побудували, повз лавки, де вони сиділи влітку, розмовляючи до темноти. Двір був тихий, затишний, з високими деревами, що зараз стояли голі.

Вона дійшла до під’їзду, штовхнула двері. Вони відчинилися безшумно — новіші, не як у старих будинках. Третій поверх. Ліфт працював, але вона пішла сходами. Повільно, відчуваючи, як серце калатає все швидше.

Третій поверх. Друга квартира праворуч. Вона підійшла до дверей, завмерла. Рука зависла над дзвінком.

«Що я роблю?»

Вона натиснула.

Дзвінок пролунав тихо, сучасно. Потім тиша. Кроки за дверима. Замок клацнув.

Двері відчинилися.

Максим стояв на порозі в старій футболці й джинсах, волосся трохи розкуйовджене, окуляри на носі. Він подивився на неї. І не здивувався.

— Привіт, — сказав він тихо.

— Привіт, — відповіла вона.

Він відступив, пропускаючи її всередину. Вона зайшла. Квартира була просторою, з високими стелями, великими вікнами. На стінах — картини, на підлозі — мольберти, пензлі в баночках, полотна, прислонені до шафи. Пахло фарбою й кавою.

Аліса пройшла через кімнату до балкона. Відчинила двері, вийшла. Прохолодне повітря торкнулося обличчя. Вона дивилася на двір — на фонтан, на дерева без листя, на ліхтарі, на вікна інших квартир, де горіло світло.

— Покажеш майстерню? — запитала вона, не обертаючись.

Він підійшов ближче. Став за нею.

— Ні, — сказав він тихо.

Вона обернулася. Він стояв близько, дуже близько. Дивився на неї так, ніби бачив уперше. Або востаннє.

Він простягнув руку, поправив чубчик, який звисав їй на око. Обережно, ніжно.

— Ти виправила око, — сказав він тихо. — Чому не відкриваєш його?

— Звичка, — відповіла вона.

— Ти мені й з тим оком подобалася, — сказав він.

Вона здригнулася. Пам’ятала. Їй було шістнадцять, вона носила пов’язку на оці після операції, соромилася. А він сказав тоді: «Ти гарна навіть так».

— З тим оком, — повторив він і нахилився.

Поцілунок був таким, яким не цілував її ніхто. Не солодким, не пристрасним — справжнім. Він торкнувся її губ обережно, ніби боявся, що вона зникне. А потім міцніше, впевненіше. Вона відповіла, відчуваючи, як щось усередині ламається, розсипається на друзки — стіни, що будувала роками.

Вони не були підлітками, що закохалися вперше. Вони були людьми, які наробили дурниць, розійшлися на роки, жили окремо, страждали окремо. А зараз стояли на балконі квартири з високими стелями, цілувалися під листопадовим небом і нарешті зрозуміли — час не вилікував їх. Він просто чекав, поки вони повернуться одне до одного.

Максим відірвався, дивився на неї, дихав важко.

— Я не достойний тебе, — прошепотів він. — Досі так думаю.

— Тоді ти дурень, — відповіла вона, і голос тремтів. — Бо я вже не та дівчинка. Я змучена, зламана, з купою помилок. І ти — єдине, що було справжнім.