Глава 13. Fika по-запорізьки

Артем працював цілий тиждень майже без перерв. Вони бачилися хіба що мимохідь — він приносив їй каву, коли вона писала в блог, або вона заходила до нього на п’ять хвилин, щоб віддати книжку. Одного разу він сказав:

— Коли закінчу цей проєкт, покажу тобі одне місце.

— Яке?

— Побачиш. Моя fika.

Орина усміхнулася.

— Домовилися.

А поки що в неї була своя fika — з Алісою.

Вони зустрілися, як завжди, без дзвінків — просто домовилися напередодні. Біля кав’ярні на проспекті Соборному. Аліса прийшла з Бертою, яка весело виляла хвостом і пирхала.

— Привіт, — усміхнулася Аліса, обіймаючи Орину.

— Привіт. Як ти?

— Нормально. Ходімо?

Вони взяли каву на виніс і пішли проспектом. Берта трусила поруч, зупиняючись біля кожного куща. Листя шелестіло під ногами, вітер був прохолодний, але не різкий. Грудень наближався — снігу ще не було, але в повітрі вже відчувалося: скоро Новий рік 2022-го.

Орина дивилася на місто й думала — Запоріжжя зараз інше. Не таке, як улітку. Затишніше, спокійніше. Вони з Алісою йшли повз старі будинки, дворики, і це вже не було просто прогулянкою — це був їхній ритуал.

— Ти знаєш, — сказала Аліса, відпиваючи каву, — мені подобається, що в нас так. Не телефонуємо, а просто зустрічаємося. Йдемо, говоримо.

— Мені теж, — кивнула Орина. — Це як перепочинок.

Вони пройшли повз кінотеатр, повз школу. Берта раптом зупинилася, почала нюхати щось біля лавки, і Аліса присіла, почухала їй за вухом.

— Як у вас із Максимом? — запитала Орина.

Аліса випросталася, усміхнулася трохи сумно.

— Ніяк особливо. Ми не говоримо про… ну, про те, що було. Після виставки він просто є. Приходить іноді. З Софією спілкується. Знаєш, вони з Іллею навіть придумали перенести його майстерню в квартиру.

— Серйозно?

— Угу. Максим такий кумедний, Орино. Він увесь час невпевнений. Хоча, напевно, й тоді був таким. Я просто не помічала. — Вона замовкла, подивилася кудись убік. — Я змінилася за ці роки. Мені довелося вижити. Стати сильнішою. А він… він якийсь несучасний. Ніби час над ним не владний.

Орина мовчала, слухала. Вона не знала, що відповісти. Любов для неї — досі щось туманне, незрозуміле. Вона з Артемом друзі, іноді сплять разом, але без зобов’язань. Так вони вирішили. І це нормально. Але зараз, слухаючи Алісу, вона відчувала щось інше — щось, що не мало слів.

— А що між вами було? — тихо запитала вона. — Давно?

Аліса зітхнула, усміхнулася.

— Ми випадково зустрілися на вулиці. Мені було одинадцять, йому — п’ятнадцять. Хлопці з мене глузували, уже не пам’ятаю чому. Він підійшов, взяв мене за руку й відвів. Не сперечався ні з ким. Просто відвів. Потім ми зустрілися, коли мені було п’ятнадцять. Він мене впізнав. Запитав: «Ти та дівчинка?» Я кивнула. І ми почали дружити. По-справжньому. А коли мені майже виповнилося вісімнадцять… — вона замовкла, стиснула чашку. — Втрутилася мати. Сказала, що він мені не пара. Що в мене талант, майбутнє. А він просто монтер. І він пішов. Зник. А я вже була вагітна, тільки ще не знала.

Орина завмерла.

— Боже, Алісо…— Минуло багато часу. — Аліса махнула рукою. — Але знаєш, зараз, коли бачу його… він той самий. Добрий, тихий, трохи загублений. Софія з ним спілкується. Вони навіть разом малюють іноді. Він їй показує техніки. — Вона усміхнулася тепло. — Я не знаю, що буде далі. Але щось трохи змінилося. Ще не знаю, що саме.

Орина йшла поруч і раптом усвідомила — вона не знає, що таке любити. Не по-справжньому. Вона знає, що таке бути поруч, спати разом, сміятися разом. Але це щось інше — те, що в голосі Аліси, коли вона говорить про Максима.

— Алісо, — сказала вона раптом. — Як ти завжди виглядаєш так стильно? І в джинсах, і в сукні.

Аліса засміялася.

— Цьому я навчилася після двадцяти. Коли зрозуміла — зовнішність не про красу. Про впевненість. Про комфорт у тому, що носиш. — Вона глянула на Орину. — І трохи я підкоригувала твій стиль. Помітила?

Орина глянула на себе — джинси сиділи ідеально, светр м’який і по фігурі, куртка не громіздка.

— Помітила, — усміхнулася вона. — Дякую.

— Та годі. Тобі й так личить. Просто тепер ще краще.

Вони дійшли до парку, присіли на лавку. Берта лягла біля ніг Аліси, зітхнула задоволено. Небо темніло, ліхтарі вмикалися один за одним.

— Ти знаєш, — сказала Аліса, — у нас є наша fika. Тільки ми її прозвали «дівочі розмови».

Орина засміялася.

— Дівочі розмови. Гарна назва.

Вони посиділи ще трохи, мовчки. Потім розійшлися — кожна додому.

Орина йшла вулицею, і в грудях було тепло. Вона думала про Алісу, про Максима, про Артема. Про те, що люди змінюються, але щось залишається. Щось, що тримає їх разом.

Того вечора вона не писала в блог. Просто сиділа біля вікна, дивилася на місто й усміхалася.