Глава 12. Спогади

Після виставки відносини Орини й Артема не змінилися. Вони залишалися тим, чим були — друзями, людьми, що розуміли одне одного без зайвих слів. Але в цій незмінності була своя цінність, їхня цінність.

Якось у неділю тато запросив їх обох до себе. Подзвонив Орині ввечері й сказав просто:

— Сонечко. Приходьте завтра на чай. І того хлопця приведи, Артема. Як домовлялися.

Орина усміхнулася в слухавку.

— Тату, ми просто друзі.

— Я знаю, доню. Тому й запрошую. Друзів треба знати.

Вони приїхали разом у суботу, близько третьої дня. Тато жив у старій хрущовці на Космосі, на п’ятому поверсі без ліфта. Однокімнатна квартира, де кожен метр був заповнений книгами. Вони стояли на полицях, лежали стопками на підвіконні, громадилися біля ліжка. Математика, філософія, історія, поезія. Життя, складене з текстів.

Тато відчинив двері й усміхнувся тепло, трохи сором’язливо, як завжди.

— Заходьте, заходьте. Вибачте за безлад, я тут сам, знаєте, не завжди встигаю.

Артем простягнув руку.

— Добрий день.

— Привіт, — відповів тато, і його рукостискання було міцним, попри вік. — Сідайте, будь ласка. Зараз чай поставлю.

Орина зняла куртку, озирнулася. Тут нічого не змінилося. Той самий стіл біля вікна, та сама фотографія мами на комоді — молода, усміхнена, у світлій сукні. Вона завжди усміхалася на цій фотографії. Вони колись тут жили втрьох, це її квартира дитинства.

Артем сів на стілець обережно, наче боявся зачепити книги. Він озирався, і Орина бачила, як його погляд затримується на корінцях «Principia Mathematica», «Збірки віршів Ліни Костенко».

— У вас дуже тепло тут, — сказав Артем.

Тато засміявся, наливаючи воду в чайник.

— Тепло? Це книги так. Вони гріють краще, ніж батареї. Особливо взимку, коли читаєш!

Орина усміхнулася, сідаючи навпроти Артема. Тато поставив на стіл чайник, чашки, цукор у паперовому пакетику, печиво «Марія». Все просто, без вигадок.

— Розповідай, Артеме, — сказав тато, сідаючи й наливаючи чай. — Орина казала, ти програміст. І спелеолог. Це ж треба дві такі різні речі в одній людині.

Артем кивнув, беручи чашку в руки.

— Так, програмування — це робота. А печери — це для душі. Там тиша, розумієте? Абсолютна.

Тато задумався, помішуючи чай.

— Розумію. У мене так із математикою. Коли розв’язую рівняння, світ зникає. Залишаються тільки числа. І в них є своя правда. Вона не обманює.

Вони пили чай, і розмова текла легко, природно, як вода в руслі. Тато запитав про роботу, про блог Орини, про виставку.

— Ви тепер зірки Запоріжжя.

Артем усміхнувся, розповідав, Орина доповнювала, і тато слухав уважно, кивав, іноді усміхався.

А потім раптом спитав:

— Артеме, а які в тебе найяскравіші спогади з дитинства? Ті, що зігрівають?

Артем здивувався, але не відвів погляду. Задумався.

— Мама, — сказав він тихо. — Мені було років сім, мабуть. Вона взяла мене в кіно. На жахи. «Дракула» — але не важливо, жахи. Я боявся, але вдавав хороброго. А коли сидів у темному залі, я глянув на неї — вона дивиться, рот відкритий, очі великі. Я підняв їй рукою підборіддя і запитав: «Мамо, страшно?» Вона глянула на мене й прошепотіла: «Дуже». І ми засміялися. Ми постійно це згадуємо.

Тато кивнув, не перебиваючи. Орина мовчала, тримаючи чашку в руках.

— Гарний спогад, — сказав тато. — Це той момент, коли ти побачив у мамі не дорослу, а дитину.

Артем усміхнувся.

— Так.

Тато обернувся до Орини.

— А ти, доню? Що тебе зігріває?

Орина усміхнулася, і в очах спалахнуло щось світле.

— Каскад «Райдуга», тату. Пам’ятаєш? Мені було років п’ять. Ми з тобою взяли санки й поїхали туди взимку. Снігу було по коліна. І ти сказав: «Готова, доню? Поїхали!» І ми покотилися вниз — швидко, так швидко! Вітер свистів, я кричала, ти сміявся. А внизу — бум! Просто в кучугур. Ми лежали, засипані снігом, і не могли встати від сміху. Ти витягнув мене, а я тебе знову штовхнула в сніг. І ми так валялися, поки не замерзли. Це було… — вона замовкла, шукаючи слово, — це було найщасливіше.

Тато усміхнувся, і в куточках очей з’явилися зморшки.

— Я пам’ятаю. Ти тоді сказала: «Тату, давай ще раз!» І ми їздили, поки не стемніло.

— Так, — кивнула Орина. — І потім ти ніс мене додому на плечах, бо я заснула.

Артем слухав, дивлячись то на Орину, то на тата, і відчував, як щось тепле розливається в грудях.

Після чаю тато дістав шахи.

— Артеме, граєш?

— Трохи, — усміхнувся Артем.

Вони сіли навпроти один одного, і Орина пішла на кухню. Вона взяла губку, увімкнула воду й почала мити посуд — повільно, старанно, наче це був ритуал. За вікном темніло, чайник остигав, а в кімнаті тато й Артем мовчки пересували фігури.