Глава 11. Вечір одкровень

У залі було повно журналістів. Вони ходили між гостей із диктофонами, блокнотами, камерами, ставили запитання Алісі, фотографували картини Максима, які Орина влаштувала виставити в окремій кімнаті. Світло спалахів освітлювало обличчя, створювало атмосферу святковості й важливості. Це була не просто виставка — це була подія.

Орина стояла біля вікна, дивлячись на все це, і не вірила, що їм з Артемом вдалося знайти цю залу, знайти спонсорів і все це організувати. Вона пам’ятала, скільки дзвінків вони зробили, скільки зустрічей провели, як Артем переконував людей, а вона писала листи, презентації. І ось воно — результат. Жива, дихаюча подія.

Банкет був розкішним, офіціанти розносили шампанське в високих келихах, десь у кутку грав струнний квартет. Гості розмовляли, сміялися, ділилися враженнями.

Раптом до неї підійшов батько. Альберт Хмельницький виглядав елегантно у своєму темно-синьому костюмі, сива скроня додавала йому поважності. Він усміхнувся дочці, обійняв її за плечі.

— Орино, ти молодець, — сказав він тихо. — Я пишаюся тобою.

Вона усміхнулася, притиснулася до нього.

— Дякую, тату.

І тут вона побачила, як батько озирається, шукає поглядом когось. Його очі зупинилися на Артемі, який стояв неподалік, розмовляючи з одним із журналістів.

— Це той молодий чоловік, з яким ти прийшла? — запитав Альберт.

— Так, — відповіла Орина, відчуваючи, як серце прискорюється. — Це Артем.

Альберт кивнув і рішуче пішов до нього. Орина пішла слідом, трохи хвилюючись.

— Добрий вечір, — сказав Альберт, зупиняючись перед Артемом.

Артем обернувся, трохи здивовано, але швидко зорієнтувався. Він простягнув руку.

— Добрий вечір.

Альберт міцно потиснув його долоню.

— Альберт, — сказав він коротко.

— Артем Скеля, — відповів Артем, дивлячись йому прямо в очі.

Альберт на мить затримав погляд на ньому, оцінюючи, потім усміхнувся.

— Чекаю вас до себе на чай, — сказав він. — Поговоримо.

Артем кивнув.

— Обов’язково.

Але поговорити більше не вдалося — журналісти відволікли Альберта, попросивши дати коментар про виставку. Він вибачливо глянув на доньку і пішов.

Орина видихнула з полегшенням. Артем усміхнувся їй.

— Твій тато серйозний.

— Ти йому сподобався, — відповіла вона. — Інакше не запросив би на чай.

А потім почалися танці.

Музика стала повільнішою, мелодійнішою. Пари виходили на імпровізований танцпол у центрі зали. Альберт підійшов до Орини, простягнув руку.

— Доню, станцюєш зі мною?

Вона усміхнулася, взяла його за руку. Вони закружляли повільно, і Орина відчула себе маленькою дівчинкою, яку батько вчив танцювати вдома, на кухні, під стару платівку.

— Ти виросла, — тихо сказав Альберт. — Стала сильною.

— Я вчуся в тебе, тату, — прошепотіла вона.

Коли танець закінчився, Артем стояв поруч, чекаючи. Він простягнув їй руку.

— Можна?

Орина кивнула, і вони почали танцювати.

Його рука лежала на її талії впевнено, але ніжно. Вони рухалися в такт музиці, і Орина відчувала, як час сповільнюється, як навколо них зникають люди, залишаючись тільки вони двоє.

— Ти неймовірна сьогодні, — прошепотів Артем, дивлячись їй в очі.

— Ти теж, — відповіла вона, відчуваючи, як серце калатає.

Вони танцювали ще одну композицію, а потім він нахилився до її вуха і тихо запитав:

— Поїхали до мене?

Вона здригнулася, підняла погляд.

— Зараз?

— Так. Поїхали, — повторив він, і в його голосі було щось таке, що змусило її кивнути.

— Поїхали.

Але найважливіша розмова цього вечора відбувалася зовсім в іншому місці.

Аліса з Максимом стояли в холі, подалі від гостей, від музики, від шуму. Вона дивилася на нього, і в її очах було стільки питань, що Максим ледь витримував цей погляд.

— Чому ти пішов? — тихо запитала вона. — Тоді. Дев’ятнадцять років тому. Чому?

Максим опустив голову, стиснув кулаки.

— Я був тебе недостойний, — прошепотів він. — Так сказала Анна Петрівна. Твоя мама. Вона сказала, що я завада. Що ти талановита, що в тебе велике майбутнє, а я… я просто… І я повірив. Бо це правда, Алісо. Я і зараз так вважаю.

Аліса завмерла, дивлячись на нього.

— Ти… ти серйозно? Ти думаєш, що недостойний?

— Ти подивися на себе, — він підняв голову, і в його очах блищали сльози. — Ти така гарна. Так само гарно граєш. А я… я нічого не досяг. Я все той самий. Тому я піду. Не залишуся на банкет. Я тут так довго…