Глава 10. Сон і тріумф

Вночі їй наснився сон.

Вона знову була кішкою — маленькою, худою, з брудною шерстю. Йшла вулицею, де не було людей, тільки тіні будинків, що нависали, наче стіни лабіринту. Вона йшла, і лапи боліли, і хотілося їсти, але найбільше хотілося зупинитися, прилягти, закрити очі.

Раптом під лапами відкрився люк. Не провалився — саме відкрився, повільно, як двері. Вона зазирнула вниз: там було світло. Тепле, м’яке, золотисте. І хтось там, унизу, чекав на неї. Вона не бачила обличчя, тільки силует, але відчувала — це любов.

Не слово, не поняття — саме відчуття, густе, в’язке, що огортало її, як ковдра. Воно кликало, манило, обіцяло тепло, безпеку, дім.

Вона відчула, як лапи самі починають рухатися до краю люка. Ще крок — і вона впаде. Або стрибне. Або полетить.

І в цьому світлі вона бачила себе — але іншу. Не кішку. Не Орину. Когось, хто ніби вона, але й не вона. Когось, хто посміхається, хто щасливий. Хто знайшов любов і від цього став щасливим.

Але слово «любов» лунало в її голові, як дзвін. Гучний, нав’язливий, страшний.

І вона зрозуміла — вона не хоче, щоб це була вона. Не хоче бути тією, що посміхається там, унизу, у світлі. Не хоче зникнути в цьому слові, розчинитися в ньому, перестати бути собою.

Вона хотіла відступити, але лапи не слухалися. Люк ставав ширшим, світло яскравішим.

І від цього їй стало страшно.

Вона розплющила очі.

Темрява. Її кімната. Годинник на тумбочці показував четверту ранку. Серце калатало, дихання збилося. Вона сіла на ліжку, обхопила коліна руками, притиснула їх до грудей.

«Мені не потрібна любов», — подумала вона чітко, як вирок.

«Я не хочу зникати».

Вона сиділа в темряві, дивилася у вікно, де за шторами проступав сірий передсвіт, і повторювала собі це, як заклинання:

«Мені не потрібна любов. Мені не потрібна любов».

Але десь глибоко, в куточку душі, де вона не хотіла дивитися, хтось тихо запитав:

«А якщо ти вже зникаєш — просто в інший бік? Не у світло, а в темряву? Не в любов, а в самотність?»

Вона затулила вуха долонями, заплющила очі.

«Ні. Ні. Ні».

Поки не настав ранок.

І настав день виставки. П’ятниця, середина листопада. Листя на деревах палало червоним і золотим, повітря було прохолодним, свіжим, з присмаком осені. Орина прокинулася рано, хоч виставка мала початися лише о сьомій вечора. Вона не могла всидіти на місці — хвилювання наростало з кожною хвилиною.

Вона домовилася з Софією прийти раніше, щоб та зробила їй зачіску. О третій годині дня Орина вже стояла біля дверей їхнього дому, тримаючи в руках пакет із чорною сукнею.

Софія відчинила двері, усміхнена, у домашньому халаті.

— Заходь швидше! — вигукнула вона. — Я вже все приготувала!

Вони пройшли до кімнати Софії — невеличкої, затишної, з плакатами на стінах, книжками на полицях, косметикою на туалетному столику. Берта одразу підбігла до Орини, пирхаючи і виляючи задом. Гарфа спостерігала з ліжка, не рухаючись.

Орина сіла перед дзеркалом, Софія стала за нею, розчісуючи волосся.

— Ти знаєш, — сказала Софія, вмикаючи праску для волосся, — я так рада, що ти запросила мене на виставку.

— Звичайно, — усміхнулася Орина. — Ти ж хочеш послухати маму. Без тебе буде нам усім там сумно.

Софія почала випрямляти пасма волосся — акуратно, повільно. Пасмо за пасмом руде кучеряве волосся перетворювалося на гладке, ідеально пряме полотно, що струменіло вниз, майже до лопаток. Софія працювала майже дві години, ретельно випрямляючи кожне пасмо, щоб воно лягло ідеально. Коли вона закінчила, відійшла назад, оцінюючи результат.

— Боже, — прошепотіла вона. — Ти така красива.

Орина глянула на себе в дзеркало і завмерла. Волосся було абсолютно рівним, гладким, блискучим — воно падало вниз, як мідний водоспад, обрамлюючи обличчя, підкреслюючи зелені очі, високі вилиці. Вона виглядала зовсім інакше — строго, елегантно, ніби з обкладинки журналу.

Софія зробила макіяж — легкий, але виразний. Тональна основа вирівняла тон шкіри, тіні підкреслили очі, туш зробила вії довшими, помада нейтрального відтінку додала губам виразності. Нічого зайвого, але саме це й потрібно було.

— А тепер одягай сукню, — сказала Софія, усміхаючись.

Орина одягла чорну сукню — довгий рукав, вузький силует, стрічка-комір на шиї, довжина трохи нижче коліна. Вона подивилася на себе ще раз у дзеркало і не впізнала себе. Фігура виглядала витонченою, волосся ідеально гладким, обличчя виразним. Вона виглядала приголомшливо.

Вона попрощалася з Софією, пообіцявши зустрітися на виставці, і вийшла на вулицю. Таксі вже чекало. Вона сіла на заднє сидіння, і водій рушив.

По дорозі Орина дивилася у вікно, але час від часу її погляд ковзав на своє відображення в склі — руде волосся, пряме й блискуче, чорна сукня, обличчя, яке здавалося їй чужим і водночас своїм.