Глава 9. Моя. Переддень

Вона підвелася з ліжка, знайшла свій одяг, почала одягатися. Він спостерігав за нею мовчки: як натягує джинси, застібає бюстгальтер, надягає светр. Вона зробила це швидко, звично, без зайвої метушні.

— Мені пора, — сказала вона, повернувшись до нього.

Він сів на ліжку.

— Я проводжу.

— Не треба, — сказала вона м’яко, але рішуче. — Не проводь, будь ласка. Скоро виставка. Мені треба підготуватися.

Він кивнув, хоча йому хотілося піти з нею, дійти до дверей, поцілувати на прощання. Але він розумів: вона встановлює межі. І він має їх поважати.

Вона підійшла, поцілувала його в лоб — легко, ніжно, як прощання — і вийшла з кімнати. Він почув, як вона бере куртку, взуває черевики, відкриває двері.

— До зустрічі, — почув він її голос.

— До зустрічі, — відповів він.

Двері зачинилися.

Він сидів на ліжку, слухав тишу, потім підвівся, накинув штани і пройшов на кухню. Підійшов до вікна. Внизу, у дворі, вона йшла до виходу — невелика постать у темній куртці, з рюкзаком на плечі. Крокувала впевнено, не озираючись.

А потім раптом зупинилася.

Повільно підняла голову і глянула на його вікно.

Він завмер. Вона дивилася на нього здалеку, знизу, крізь ранкове світло, і усміхалася — легко, тепло, трохи іронічно.

Він усміхнувся у відповідь, підняв руку, помахав.

Вона кивнула, махнула йому теж, потім розвернулася і пішла далі.               

Він дивився їй услід, поки вона не зникла за рогом будинку.

І тоді, стоячи біля вікна, він тихо сказав вголос сам собі, ранку, світу:

— Моя.

Дні були заповнені приємними клопотами. Треба було допомогти Максиму купити костюм: він хвилювався, як хлопчик перед першим днем у школі. Вони зустрілися біля кав’ярні, і Максим одразу почав нервово поправляти окуляри, розказувати про виставку, про те, що боїться зіпсувати все своїм виглядом.

— Максиме, — сказала Орина, беручи його за руку. — Все буде добре. Ми підберемо вам щось гарне. Ви будете виглядати чудово.

Він усміхнувся невпевнено.

— Я вже п’ять років живу сам, — сказав він раптом. — Мати померла. Коханої людини немає. Я не дуже слідкую за собою. Не було для кого.

Орина стиснула його руку.

— А ви любили? — запитала вона м’яко.

Він кивнув, очі за окулярами зволожіли.

— Дуже. І досі люблю.

— А чому не одружуєтесь?

Він зітхнув, опустив погляд.

— Я пішов, — сказав він тихо. — Я їй не пара. Вона заслуговує на кращого.

Орина мовчала мить, потім усміхнулася тепло, ніжно.

— Зараз купимо костюм, — сказала вона. — Ще в ньому ви одружуватися будете.

Він засміявся крізь сльози.

— Ви оптимістка.

— Я реалістка, — поправила вона. — Ходімо.

Вони пішли до крамниці — невеличкої, затишної, де продавали чоловічий одяг. Продавець, чоловік років п’ятдесяти з акуратними вусами, одразу підійшов, оцінив Максима поглядом.

— Потрібен костюм, — сказала Орина. — Для важливої події. Щось елегантне, але не надто офіційне.

— Зрозумів, — кивнув продавець. — Який розмір?

Максим розгублено глянув на Орину.

— П’ятдесят другий, — підказала вона.

Продавець приніс кілька варіантів. Максим приміряв перший — темно-синій, класичного крою. Вийшов із примірочної, невпевнено глянув у дзеркало.

— Ні, — сказала Орина. — Занадто строго. Наступний.

Другий був сірий, трохи вільніший. Максим знову вийшов, повертався перед дзеркалом.

— Краще, — сказала Орина. — Але не те. Ще один.

Третій костюм був темно-зеленим, майже чорним, з ледь помітним відтінком смарагду. Піджак ідеально сидів на плечах, штани підкреслювали фігуру. Максим вийшов, і Орина ахнула.

— Ось це те! — вигукнула вона.

Максим подивився на себе в дзеркало і завмер. Він виглядав молодше — років на десять. Не на сорок п’ять, а на тридцять п’ять. Обличчя ніби посвіжішало, постава випрямилася, очі за окулярами заблищали.

— Я… — Він не міг знайти слів. — Це справді я?

— Це справді ви, — усміхнулася Орина. — Тільки кращий.

Продавець підібрав білу сорочку, вузьку краватку темно-зеленого кольору, чорні черевики. Максим приміряв усе разом, і результат був приголомшливий.

— Беремо, — сказала Орина рішуче.

Максим заплатив, вони вийшли з крамниці, і він ніс пакет із костюмом, як скарб.

— Дякую, — сказав він щиро. — Я б сам ніколи не вибрав щось таке.

— Тому я й з вами, — усміхнулася Орина.