Глава 8. Просто між нами

Вони зайшли до Артема, і квартира здивувала Орину. Вона була гарна — не розкішна, а саме гарна. Все лаконічно й продумано: світлі стіни, темна дерев’яна підлога, м’які меблі простих форм, тепле жовте світло від торшера в кутку. Книжкові полиці вздовж стін, повні книг — не для краси, а для читання, це було видно по зігнутих корінцях і закладках. На підвіконні стояв кактус у теракотовому горщику. Пахло деревом, кавою і чимось тихим, затишним.

Вони пройшли одразу до вітальні. Орина зняла куртку, поклала її на спинку крісла і вийшла на балкон. Відчинила двері, постояла мить, вітер ворухнув волосся, вона вдихнула прохолодне повітря, глянула вниз на вулицю, де горіли ліхтарі, потім повернулася.

Артем стояв біля книжкової полиці, дивився на неї.

— Як же в тебе гарно, — сказала Орина тихо, усміхаючись.

Артем підійшов повільно. Обійняв її за талію, притягнув до себе, потерся щокою об її волосся — м’яке, тепле, пахло чимось свіжим, трохи м’ятним. Вона завмерла в його обіймах.

— Ти гарна, — прошепотів він.

Потім поцілував. Спочатку легко, ніжно, ніби питаючи дозволу. Вона відповіла — губи теплі, м’які, трохи солодкі. Він поцілував ще раз, глибше, і відчув, як вона обійняла його за шию, притиснулася ближче. Серце билося так голосно, що він боявся — вона почує.

Він відсторонився на мить, подивився їй в очі — темні, широкі, з чимось невловимим у глибині.

— Мені зупинитися? — запитав він хрипко.

— Ні, — відповіла вона так само хрипко, ледь чутно.

І пристрасть закружила їх.

Вона потягла його за руку до спальні, і вони йшли, не розчіплюючись, спотикаючись, сміючись крізь поцілунки. Він притиснув її спиною до стіни, поцілував шию, ключиці, відчув, як вона тремтить під його пальцями. Вона стягнула з нього светр, торкнулася долонями його грудей — тепло, міцно, живо. Він підняв її, вона обвила його ногами за талію, і він поніс її до ліжка.

Вони впали разом, заплутавшись у ковдрі, у сміху, у поцілунках. Він роздягав її повільно, ніби розгортав подарунок: джинси, светр, футболка — і кожен шар відкривав щось нове, прекрасне. Вона лежала під ним, дивилася на нього, усміхалася, і в її очах було щось довірливе, відкрите. Він цілував її всюди — плечі, груди, живіт, стегна, — і вона вигиналася під його дотиками, тихо стогнала, шепотіла його ім’я.

Вони зливалися разом — повільно, ніжно, глибоко. Він відчував кожен її подих, кожен рух, кожен удар серця під долонею. Вона обіймала його, притискала до себе, ніби боялася відпустити, і він розумів — він теж боявся.

Світ звузився до них двох, до цього моменту, до тепла її тіла, до шепоту, до дотиків. І коли вони разом досягли вершини, вона закрила очі, вигнулася, і він побачив, як по її обличчю пробігла хвиля чистого, дитячого щастя.

Потім вони лежали поруч, переплетені, дихаючи важко. Він гладив її по волоссю, а вона притулилася до нього, поклала голову йому на груди.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він поцілував її в маківку.

— Тобі не за що дякувати.

Вона усміхнулася в темряві.

Зранку, коли він прокинувся, світло вже пробивалося крізь штори — м’яке, сіре, жовтневе. Він повернув голову і побачив, як Орина піднімається з ліжка. Вона була гола, і він ще вночі помітив, яка в неї гарна фігура — струнка, вигнута, з тонкою талією та округлими стегнами, яку зовсім не видно за джинсами і курткою. Вона підійшла до крісла, де лежав його одяг, взяла його білу сорочку — м’яку від прання, піднесла до обличчя, поцілувала тканину, потім одягла.

Сорочка була їй завелика. Вона закотала рукави, застебнула кілька ґудзиків і підійшла до вікна. Стояла спиною до нього, дивилася на вулицю, і ранкове світло обводило її силует, робило волосся золотим. Вона була така гарна, що він на мить забув, як дихати.

Він розсекретив себе, що підглядає.

— Іди сюди, — сказав він тихо.

Вона обернулася, усміхнулася і підійшла. Сіла на край ліжка, підібгала ноги під себе — красиво, граціозно, як кішка. Дивилася на нього спокійно, серйозно.

— Артеме, — сказала вона м’яко, але рішуче. — Ми не пара.

Він завмер. Відчув, як щось стиснулося в грудях.

— Було погано? — запитав він тихо.

— Було чудово, — відповіла вона, і в її голосі не було жодної фальші. — Але ми не пара.

— Хто ми? — запитав він.

— Друзі, — відповіла вона спокійно.

Він сів на ліжку, дивився на неї, намагався зрозуміти.       

— І те, що між нами було, — сказав він повільно, — це секс по дружбі?

— Так, — сказала вона спокійно. — І не так.

— Що значить «і не так»?

— Я не знаю, — відповіла вона чесно. — Я не знаю, як це назвати. Але ми не пара. Не хочу обіцянок, зобов’язань, очікувань. Хочу, щоб було просто.

Він мовчав. Потім запитав:

— Це може повторитися?

— Так, — сказала вона.

— Але?