До Аліси вони пішли в середу разом. Роман попередив, що їй тридцять вісім, викладає віолончель у музичній школі, живе з мамою та донькою. Адреса виявилася несподіваною — старий будинок у центрі, з високими стелями.
Коли Аліса відкрила двері, Орина завмерла на мить. Перед нею стояла жінка, яка виглядала так, ніби щойно вийшла з полотна імпресіоніста: артистична, пристрасна, із світлим волоссям золотистого відтінку, розкиданим у легкій творчій скуйовдженості. Але найбільше Орину вразив чубчик — довгий, недбало-елегантний, що спадав на лоб і частково прикривав одне око, створюючи загадковий, чуттєвий образ. Волосся виглядало живим, динамічним, ніби Аліса щойно торкнулася його під час розмови з ними. Це надавало їй шарму та легкої неприборканості.
— Проходьте, будь ласка, — сказала Аліса тихим, але теплим голосом і провела їх до просторої вітальні.
Кімната була затишною: високі вікна, старий невеликий рояль у кутку, книжкові полиці вздовж стін. На столі вже стояв чайник, чашки, печиво. Орина відчула запах м’яти та лимона.
Вони сіли, Аліса налила чай, і тут до вітальні зайшла жінка старша, з сивим волоссям, зібраним у низький пучок, у світлій блузці та темній спідниці.
— Мамо, це мої гості, — сказала Аліса, усміхаючись. — А це моя мама, Анна Петрівна.
Жінка усміхнулася тепло, кивнула, і за нею у вітальню вийшла дівчина років вісімнадцяти — струнка, з таким же світлим волоссям, як у Аліси, але зібраним у високий хвіст. Вона була схожа на матір, але молодша, свіжа, з живими очима.
— А це моя донька, Софія, — додала Аліса.
Вони всі були схожі одна на одну — те саме овальне обличчя, високі вилиці, зелені очі, — але такі різні, підмітила Орина. Аліса — пристрасна, артистична. Анна Петрівна — стримана, з якоюсь невідступною тривогою в погляді. Софія — легка, сучасна, трохи іронічна.
Анна Петрівна сіла в крісло біля вікна, не збираючись виходити. Аліса кинула на Софію швидкий погляд і махнула рукою, мовляв, залиши нас. Софія кивнула, підійшла до бабусі, щось тихо сказала, і вони разом вийшли з кімнати.
Орина зробила ковток чаю, глянула на Артема, потім на Алісу.
— Алісо, ми прийшли з проханням, — почала вона м’яко. — У нас буде виставка картин невідомих художників. Люди, які ховаються, які бояться показати себе. Але вони талановиті. І ми хочемо, щоб на виставці була жива музика. Щоб хтось грав. Хтось, хто теж ховається. Хтось, кому теж потрібен шанс.
Аліса завмерла з чашкою в руці. Її обличчя змінилося: спочатку здивування, потім щось інше, схоже на біль.
— Ні, — тихо сказала вона. — Мені вже пізно.
— Чому пізно? — запитала Орина.
— Тому що мені тридцять вісім, — відповіла Аліса, опускаючи погляд. — Я мріяла про це колись. Хотіла грати на сцені, їздити на конкурси, записувати альбоми. Але потім народила Софію, потім мама захворіла, і я стала викладати. Це стабільно, безпечно. А сцена… Сцена — це для молодих. Я пропустила свій шанс.
Артем відчув, як щось стиснулося в грудях. Він поклав чашку на стіл, нахилився вперед.
— Алісо, — сказав він тихо, але впевнено. — Уявіть людину сорока років. П’ятнадцять років підряд вона каже собі: «Я вивчу англійську і поїду жити в іншу країну». Кожного січня пише плани, купує підручник, скачує додаток. І кожного разу через пару тижнів усе сходить нанівець. І ось тепер вона думає: «Якщо я п’ятнадцять років не змогла, значить, це моя натура. Я ледача. Я не вмію змінювати життя. Для мене вже пізно».
Аліса дивилася на нього, не моргаючи. Артем продовжив:
— Але сучасна наука каже інше. Особистість змінна. Ніколи не пізно почати заново. Коли ми кажемо «я така людина», ми фіксуємо історію про себе. Але ця історія — не істина. Вона гнучка. Наше «я» не стабільне. Воно може змінюватися. У будь-якому віці. Дослідження показують: якщо людина тренує нові звички, її особистість змінюється так, ніби у неї спочатку був інший характер. «Я прокрастинатор» — це не вирок, а тимчасовий стан.
Аліса мовчала. Її очі блищали.
— Думка «надто пізно» — це ілюзія, — сказав Артем м’яко. — Питання не в тому, що ви не робили п’ятнадцять років. Питання в тому, який крок ви зробите в найближчі п’ятнадцять хвилин.
Орина відчула, як у горлі стиснулося. Вона глянула на Алісу і раптом помітила на стіні картину.
Це був портрет. У центрі — жінка-віолончелістка, осяяна теплим сценічним світлом. Її золотисте, трохи розпатлане волосся обрамляло обличчя, на якому застигла мить зосередженого задоволення або глибокого занурення в музику. Вона дивилася трохи ліворуч, а легка посмішка робила вираз її обличчя мрійливим та одухотвореним. Жінка була одягнена в просту чорну сорочку, що контрастувала з теплими, медовими тонами лакованого дерева віолончелі, яку вона міцно, але ніжно тримала. Її права рука біля смичка, який проходив через полотно по діагоналі. Віолончель була велика, масивна, її округлі форми надавали композиції відчуття глибини та резонансу. Фон залитий сумішшю темних тіней і яскравих кольорових смуг від сценічних прожекторів у верхній частині.
— А ви тут гарна, — сказав Артем, кивнувши на картину.
Аліса глянула на портрет і усміхнулася сумно.
— Це було давно. Це малював один знайомий. Це репетиція.