Глава 6. Долоня, що пам’ятає тепло

І Орина писала. Теми були різні: про страхи, про мрії, про те, як не здаватися, коли здається, що нічого не виходить. Вона писала про 12-тижневий рік, про звички, про те, як розрізняти проєкти й процеси. Люди читали. Коментували. Ділилися.

«Обдарована» ставала живою.

Вона спілкувалася з Артемом майже щодня — то в месенджері, то телефоном, то просто зустрічалися на Бульварі Шевченка після роботи. Він розповідав про печери, вона — про нові ідеї для блогу. Вони не стали парою. Не тому, що не хотіли, а тому що обоє відчували: між ними щось більше. Дружба, яка не потребує назви.

Артем допомагав технічно: налаштував сайт, зробив його сучасним і стильним, навчив працювати з аналітикою. «Ти маєш бути не просто хорошою, а видимою», — казав він. І вона слухала. Писала регулярно, била в русі, не зупинялася.

А «Обдарована» знаходила нових і нових художників.

Один хлопець малював у під’їзді — на стінах, олівцем, фарбами, чим попало. Його ганяла консьєржка, сусіди скаржилися. Але одна жінка, його сусідка, надіслала Орині фото його малюнків. Запоріжжя впізнало ще одного таланту. Хлопця звали Ілля, йому було дев’ятнадцять, і він малював так, ніби дихав.

Орина написала про нього. Потім про ще одного. Потім про ще одну — дівчину, що вишивала портрети на старих джинсових куртках.

І тоді вона зрозуміла: треба зробити виставку.

Максим погодився. Ілля теж. Дівчина-вишивальниця — із радістю. Артемів друг Роман, який працював у галереї «Дукат», запропонував допомогу.

— Зробимо щось живе, — сказав він. — Без пафосу, без білих стін. Просто люди й мистецтво.

Вони домовилися зустрітися в п’ятницю ввечері в кафе на Бульварі Шевченка, щоб обговорити деталі.

Орина запізнювалася. Редактор навалив завдань: перевірити три тексти, дописати гороскоп і ще встигнути зателефонувати волонтерам із притулку для тварин. Вона летіла по вулиці, волосся розпустилося, куртка зсунулася з одного плеча, сумка билася об стегно.

Коли вбігла в кафе, одразу побачила їх — Артема і Романа. Вони сиділи в кутку за великим дерев’яним столом і щось жваво обговорювали.

Орина зупинилася, відсапуючись, поправила волосся (безуспішно) й підійшла.

— Вибачте, що запізнилася, — видихнула вона, скидаючи сумку на стілець. — Редактор вирішив, що п’ятниця — ідеальний час для дедлайнів.

Артем підняв погляд і усміхнувся тепло, як завжди. Він милувався нею: розпатланим волоссям, червоними щоками, тим, як вона намагалася виглядати зібраною, але не могла приховати свою живість.

Роман теж глянув на неї й раптом вигукнув:

— Вау!

Артем різко повернувся до нього, і щось у його обличчі змінилося. Очі стали серйозними, губи стиснулися.

— Моя, — сказав він коротко, чітко.

Але Орина цього не почула. Вона вже сіла, діставала ноутбук із сумки, щось шукала в телефоні, бурмотіла собі під ніс про список справ.

Роман відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях і усміхнувся.

— Так, значить, виставка. Я пропоную свою галерею «Дукат». У нас є простір — не великий, два поверхи, але затишний. Можна повісити роботи на стіни, поставити кілька мольбертів у центрі. Зробимо м’яке освітлення, щоб картини виглядали живими. І головне — ніякого пафосу. Люди приходять, дивляться, спілкуються з художниками. Можна навіть зробити невеличкий фуршет: каву, вино, щось легке.

Орина слухала уважно, кивала, а потім раптом сказала:

— А я хочу, щоб була музика.

Роман підняв брову.

— Музика?

— Так. Скрипка або флейта. Щось живе, не запис. Але музикант має бути невідомим. Хтось, хто теж ховається, як наші художники. Хтось, кому теж потрібен шанс.

Роман задумався, постукав пальцями по столу, потім усміхнувся.

— Бінго! — вигукнула Орина, не даючи йому сказати.

Роман засміявся.

— Я ще не сказав!

— Але ти щось придумав, я бачу!

— Моя сусідка, — сказав Роман. — Вона грає на віолончелі. Грає неймовірно. Але вона невідома. Вважає, що їй уже пізно ставати відомою. Їй тридцять вісім, викладає музику в школі, а ввечері грає для себе. Я чую крізь стіну. Це… це щось.

— Бінго! — знову вигукнула Орина, аж підскочивши на стільці. — Це ідеально! Роман, ти геній!

Роман підняв руку, зупиняючи її ентузіазм.

— Стоп. Умовляти її будете ви самі. Я вже пробував. Вона дуже боязка. Каже, що це тільки для душі, що публіка — не для неї.

Орина глянула на Артема, потім знову на Романа.

— Ок, ми з Артемом умовимо, — сказала вона впевнено й несподівано взяла Артема за руку.

Артем завмер. Її долоня була тепла, невеличка, але міцна. Він відчув, як серце вистрибнуло десь у горло, дихання збилося. Він навіть боявся запитати, чому вона тримає його за руку. Боявся, що вона відпустить. Дихав через раз, намагаючись виглядати спокійним.