Глава 2. Двоє в темряві

Похмура, трохи зла на себе й водночас збуджена, вона рушила далі до Будинку культури «Орбіта». Проспект Соборний, довгий і порожній, тьмяно блищав під ліхтарями. Авто зрідка розтинали ніч, а вона йшла проспектом. І саме там вона його побачила.

Чоловік у довгому коричневому плащі, хоча надворі було тепло — серпень же. Волосся стирчало пасмами, рухи нервові. Він тримав щось у руках, озирався. Потім різко сховав пакунок під плащ.

Серце Орини закалатало часто. У грудях защеміло, пальці затремтіли, як перед стартом. Ось воно. Мій перший сюжет.

Вона пригнулася, присіла за кущем, спостерігаючи. Крок. Тінь. Подих. Вітер шурхотів листям, десь далеко гуркотіло авто. Серце стукало в скронях, ніби метроном.

Чоловік звернув у глухий провулок. Вона за ним — майже без думки, лише з божевільним азартом. Здавалося, ось-ось схопить його, але він зник. Просто розтанув. Вона встигла доторкнутися до його плеча й побачила відкритий люк.

У руці лишилося щось. Вона глянула — і ледь не скрикнула. Перука. Штучне, неприродно руде волосся.

Зробила крок назад і наткнулася на когось.

— Тихо! — сказав чоловічий голос. — Я свій.

Високий хлопець із розкуйовдженим волоссям і темними очима дивився спокійно, навіть уважно.

— Ти хто? — прохрипіла вона.

— А ти?

Вона показала на перуку, не знаючи, що сказати. Горло пересохло, ноги ледь слухалися.

Він глянув на пасмо, потім на неї.

— Дурна, — сказав спокійно. — Я кішку годувати йшов.

— Що?!

— А ти що, розкривати люк?

Вона хотіла щось відповісти, але не змогла.

— Я Артем, — додав він. — Живу поруч. Бачу, як цей тип ночами спускається сюди. Сьогодні вирішив перевірити.

— І що?

— Думаю, треба лізти туди.

— У люк?! — Орина здригнулася.

— Я спелеолог, — спокійно відповів він.

— О! Тоді я з тобою! Я журналістка. Обрана. У мене колонка «Обдарована». — Затараторила вона. — Це буде історія!

Серце билося швидко, але вже не від страху, а від відчуття, що починається щось справжнє.

— Стоп, — усміхнувся Артем. — Ти Обрана чи Обдарована?

— І те, і те, — зітхнула вона.

Його спокій передався їй, як тиша після бурі. І вона пішла за ним у ніч.

Вона йшла обережно, мов за лінією, намальованою світлом ліхтаря. Він ішов впевнено, наче бачив крізь темряву те, що їй було лише здогадкою. Порожнеча попереду дихала холодом, асфальт світився вологим блиском, ніби після дощу.

Раптом Артем зупинився, різко обернувся.

— Куди? — тихо спитав.

— Я з тобою, — відповіла вона. — Треба ж дізнатися, що там.

Він усміхнувся кутиком губ.

— Спершу кішку треба нагодувати.

— Що?

— Я ж казав, ішов годувати кішку. Підемо, покажу. Потім уже підеш на свої розслідування.

— Домовилися, — знизала плечима Орина. — Годуємо, а ти мене проводиш і поговоримо.

Вони звернули у двір старої п’ятиповерхівки. Біля сміттєвих баків майнув рух — і з темряви, наче з кадру фільму, вискочила трьохкольорова кішка. Замуркотіла, потерлася об Артемові ноги, потім об Оринині.

— От вона, — сказав він, дістаючи пакетик корму. — Її звати Муха. У неї є господар, але він у відрядженні. Дальнобійник. Коли їде, випускає її гуляти. Каже: «сама знайде, чим жити».

— І вона справді знаходить, — усміхнулася Орина, дивлячись, як кішка жадібно їсть. — Незалежна. Як людина, що сама собі господар.

— Мені здається, вона просто не боїться темряви, — сказав Артем. — Це рідкісна риса.

— Може, вона теж журналістка, — засміялася вона. — Досліджує ніч.

Він глянув на неї довго, з легкою усмішкою, в якій було більше цікавості, ніж насмішки.

Вони пішли далі уздовж Соборного. Проспект розтягувався широкий і майже безлюдний, як кінострічка, де в кадрі лише двоє. Машини зрідка розтинали повітря фарами, на зупинках стояли порожні лавки.

— Ти сказала, журналістка? — спитав він, коли поруч загуркотів тролейбус.

— Так. Газета «Пульс». Але поки що пишу про котів і гороскопи. Про Муху напишу, ок?

— А мрієш?

— Про кримінал і реальні історії. Про людей, які йдуть у темряву, щоб знайти світло.

Він кивнув.

— Ти знаєш, я програміст. Але більше за все люблю спелеологію і психологію. Печери і книги. Там, де абсолютна тиша. І ти раптом чуєш, як дихає земля.

— Ти не боїшся?

— Темряви — ні. Порожнечі — трохи.

Орина замислилася.

— А я навпаки. Боюся тиші. Бо тоді чую себе.