Глава 1. Обдарована

Присвячується всім, чиї «потім» війна перетворила на «ніколи».

Клята війна, яка в один ранок забрала не тільки місто,

а й право планувати завтра.

— Сонечко…

— Я не сонечко. Я Орина Хмельницька.

Головний редактор підняв брови, коротко зітхнув і махнув рукою, не відриваючи погляду від монітора:

— Іди вже працюй, Орино.

Вона вийшла, обережно зачинивши двері. У коридорі дозволила собі коротку, майже дитячу гримасу, щоб випустити напругу. «Ще побачите, хто тут сонечко», — подумала й усміхнулася краєчком губ.

Ім’я їй дав батько на честь Орисі Хмельницької, доньки гетьмана. Колись, коли вона була малою, він розповідав, що та мала норовисту вдачу: сперечалася навіть із царями, йшла до монастиря, а потім поверталася у світ і робила все по-своєму. «Бо жінка, доню, теж має право бути собою», — казав він, вимовляючи кожне слово, наче рівняння, що потребує доказу.

Тато вигадував для неї казки й світи, де навіть числа мали характер. Батькові вже сімдесят. Він викладає математику в коледжі. Старий, як сам каже, але розум ясний, голос точний, іронія м’яка, тепла. Іноді телефонує ввечері й питає, як там її «зоряні прогнози». Не розуміє, навіщо про це писати, але слухає уважно.

Мами немає давно. Колись поїхала до Італії, в Мілан, доглядала стареньких. Обіцяла повернутися, коли Орина закінчить університет. Не встигла. Відтоді слово «повернення» для Орини мало вагу обіцянки, яку життя не виконало.

Їй двадцять п’ять. Вона журналістка в запорізькій газеті «Пульс». Пише про тварин і гороскопи, хоча мріє про кримінальну хроніку. Має власну колонку у Facebook «Обдарована». Веде її інтуїтивно, без графіка: то блискуче, то ніяк.

Того вечора вона повернулася додому, кинула сумку на стілець і ввімкнула серіал. Десять хвилин уважного погляду, а потім рука сама потягнулася до телефону. Повідомлення. Рілз. Сторіс. Котики. Реклама. Ще трохи порожнечі.

Минуло дві години, і всередині стало порожньо, як після солодкого, що втратило смак. Світ гуде від контенту, а вона мовчить.

Вона відкрила чернетку «Обдарованої» й почала писати:

«Дай вгадаю твій вечір. Ти вмощуєшся на дивані, вмикаєш серіал, перші десять хвилин дивишся уважно, а потім телефон. Рілз, TikTok, YouTube — усе знайоме. Здається, що світ вирує від розваг, а всередині тиша».

Орина перечитала текст і легенько усміхнулася. «Тато сказав би, що це рівняння без розв’язку. Але я знайду».

Вона вимкнула серіал, накинула джинсову куртку і вийшла надвір. Місто наполовину дрімало, ще горіли ліхтарі, ще хтось ішов по каву до нічного кіоску, хтось повертався з побачення, а хтось тільки йшов на побачення.

«Може, хоч уночі знайду історію», — подумала вона і рушила просто так, без плану, з телефоном у руці й відчуттям, що нудьга — це теж початок. Початок чогось живого.

Кроки звучали гучніше, ніж зазвичай. Повітря було густе, майже відчутне, мов подих міста. І тоді з’явилася думка: у порт. Там завжди щось є. Навіть уночі.

Вулиці були майже порожні, лише світло ламп ковзало по тротуарах. У голові прокручувалися її ж слова з чернетки, тепер вони звучали інакше, глибше. Ця прогулянка була не просто пошуком сюжету.

«Я мрію про кримінальну хроніку, маю аналітичний розум, а пишу про котиків і зодіак», — гірко подумала.

І тоді почула голос — тихий, знайомий, внутрішній: «У мене не вийде. Я не досить досвідчена. Редактор не сприймає серйозно. Це занадто ризиковано».

Вона спробувала зробити те, про що писала колись, — техніку низхідної стрілки. А якщо це правда? Якщо я справді не для цього? Що це про мене каже? Що я некомпетентна. Що моя мрія дитяча. Що я не заслуговую…

Гіркота підступила до горла. Але разом із нею — спротив. Це не факт. Це лише думка.

Орина різко зупинилася. Вдихнула. Видихнула.

— Я не некомпетентна. Я просто ще не почала, — сказала вона вголос.

І тоді в голові промайнуло: не «Сонечко». Не «про котиків». Її слово — «Обрана». Вона Обрана, названа на честь жінки, яка робила все по-своєму. Обдарована як авторка, що тільки відкриває себе.

Порт зустрів її запахом води, мазуту і нічних можливостей. Високі крани стояли, мов сонні жирафи, баржі дрімали біля причалів. Тиша тут була не порожньою, а живою.

— Ну що, Обрана? Тишу розкривати будемо? — прошепотіла вона.