Розділ 22. Останнє світло

Після битви академія вже не була тією самою.

У коридорах пахло димом.

На кам’яних стінах залишилися тріщини від магії.

Деякі вікна були вибиті, а студенти говорили тихо-тихо, ніби боялися, що гучні слова знову приведуть темряву.

Астрея сиділа на підлозі біля ліжка Дрейвена й не відпускала його руку.

Навіть зараз.

Навіть коли він уже був у безпеці.

Він спав.

Втомлений.

Блідий.

На його грудях крізь бинти ще проступала кров, і від цього в Астреї все стискалося всередині.

Вона ледве не втратила його.

Ця думка била сильніше за будь-який страх.

Астрея повільно провела пальцями по його руці.

Обережно.

Наче боялася зробити боляче навіть дотиком.

— Не смій більше так мене лякати… — прошепотіла вона.

— Постараюсь.

Вона різко підняла голову.

Дрейвен дивився на неї сонними очима.

І ледь усміхався.

У грудях миттєво стало тепліше.

— Ти ідіот.

— Я знаю.

— Я серйозно.

— Я теж серйозно.

Астрея нервово засміялася крізь сльози.

І саме в цей момент зрозуміла, наскільки сильно втомилася.

Від страху.

Від війни.

Від постійної думки, що вона може втратити його будь-якої секунди.

Дрейвен уважно дивився на неї.

А потім тихо сказав:

— Іди сюди.

Вона мовчки лягла поруч, дуже обережно, щоб не зачепити його рани.

І відразу відчула, як він притиснув її ближче до себе.

Повільно.

Наче теж боявся, що вона зникне.

Кілька хвилин вони просто мовчали.

Без сварок.

Без страху.

Тільки дихання одне одного.

І тиша після бурі.

— Знаєш… — тихо почала Астрея. — Раніше я думала, що моя сила — це прокляття.

— А зараз?

Вона підняла очі на нього.

І вперше за довгий час усміхнулась по-справжньому.

Тихо.

Тепло.

— Зараз я думаю, що вона привела мене до тебе.

Дрейвен завмер.

Наче навіть тепер не міг до кінця повірити, що хтось здатен дивитися на нього так.

Не зі страхом.

Не з ненавистю.

З любов’ю.

Він обережно торкнувся її волосся.

— Ти змінила мене, Астрея.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Справжній ти завжди був таким. Просто тобі ніхто не дозволяв ним бути.

У його очах знову з’явилося те дивне тепло, від якого її серце завжди починало битися швидше.

Він нахилився й легко поцілував її в чоло.

Так ніжно, що в грудях защеміло.

— Що тепер буде з нами? — прошепотіла вона.

Дрейвен мовчав кілька секунд.

Дивився у стелю.

Наче теж боявся майбутнього.

— Не знаю.

Чесно.

Як завжди.

— Але вперше в житті я хочу майбутнє.

У Астреї перехопило подих.

Бо раніше він жив так, ніби завтра для нього не існує.

А тепер…

Тепер у його “завтра” була вона.

За вікном повільно починався світанок.

Перші золоті промені ковзнули по стінах кімнати.

Теплі.

Спокійні.

Астрея дивилася на це світло й раптом зрозуміла:

після всього болю,
страху,
темряви,
сліз —
вони все ж дійшли сюди.

До моменту, де можна просто бути поруч.

Без битви.

Без масок.

Просто разом.

Вона сильніше притулилась до Дрейвена.

І він одразу обійняв її у відповідь.

Наче тепер це стало для них чимось природним.

Чимось необхідним.

— Я люблю тебе, — тихо сказала Астрея.

Дрейвен усміхнувся їй у волосся.

Втомлено.

Ніжно.

По-справжньому.

— А я тебе сильніше, ніж мав би.

І десь за межами академії світ усе ще був небезпечним.

Орден не зник.

Темрява нікуди не поділася.

Але зараз це вже не мало значення.

Бо навіть після найтемнішої ночі —
вони все ж знайшли своє світло.

Світанок повільно огортав академію теплим золотим світлом.

Небо вже не було чорним.

Після цієї ночі навіть повітря здавалося іншим.

Тихішим.

Спокійнішим.

Астрея лежала поруч із Дрейвеном і слухала його дихання.

Рівне.

Живе.

І від цього серце стискалося так дивно й тепло, що хотілося просто запам’ятати цей момент назавжди.

Бо останні дні навчили її однієї страшної речі:

щастя може зникнути за секунду.

Вона повільно підняла голову й подивилася на нього.

Втомлений.

Трохи блідий.

З розпатланим темним волоссям і тими очима, у яких тепер було стільки життя, що вона досі не могла до кінця звикнути.

Дрейвен помітив її погляд.

— Чого дивишся?

Астрея ледь усміхнулась.

— Запам’ятовую.

Його брови трохи насупилися.

— Наче я кудись зникаю.

Усмішка одразу зникла з її обличчя.

Бо саме цього вона боялася найбільше.

Дрейвен помітив це миттєво.

І щось у його погляді стало м’якшим.

Він обережно торкнувся її руки.

— Гей…

Астрея заплющила очі на секунду.

Намагаючись втримати емоції всередині.

— Коли тебе відкинуло до стіни… я думала, що помру разом із тобою.

Тиша.

Жива.

Болюча.

Дрейвен повільно сів трохи вище, попри біль у грудях.

І обережно притягнув її до себе.

— Я тут.

Його голос був тихим.

Низьким.

Таким справжнім, що сльози знову підступили до очей.

— Я тут, Астрея.

Вона сховала обличчя в його шиї.

І вперше за довгий час дозволила собі просто видихнути.

Без страху.

Без постійного очікування болю.

За вікном уже прокидалась академія.

Було чути тихі голоси студентів.

Кроки в коридорах.

Десь далеко сміялися.

І від цього в грудях защеміло ще сильніше.

Бо життя продовжувалося.

Попри все.

— Знаєш… — тихо сказав Дрейвен. — Раніше я думав, що не заслуговую ні на що хороше.

Астрея підняла голову.

Він дивився кудись у вікно.

Наче говорив не тільки їй, а й самому собі.

— Після всього, що я зробив… після всіх людей, яких втратив…

Його голос став тихішим.