Розділ 21. Перед останнім ударом

Ніч була дивно тихою.

Ніби сам світ затамував подих перед чимось страшним.

Астрея стояла на даху академії, обіймаючи себе руками. Вітер плутав її волосся, холод пробирався під шкіру, але вона майже цього не відчувала.

Усередині було холодніше.

Після появи Ордену все стало іншим.

Студенти більше не сміялися в коридорах.

Не сперечалися через дрібниці.

Не бігали ночами по заборонених поверхах.

Усі ніби подорослішали за кілька днів.

Бо страх завжди робить людей старшими.

Астрея заплющила очі.

І раптом відчула знайоме тепло за спиною.

Дрейвен.

Він нічого не сказав.

Просто підійшов ближче й накинув їй на плечі свою темну куртку.

Від неї пахло ним.

Дощем.

Димом.

І чимось дивно рідним.

— Ти знову тікаєш від сну, — тихо сказав він.

— А ти знову мене знаходиш.

Його губи ледь смикнулися в слабкій усмішці.

Астрея сперлась руками на кам’яний край даху.

— Мені страшно, Дрейвене.

Вперше вона сказала це настільки чесно.

Без сили.

Без гордості.

Просто як людина, яка втомилась бути сильною.

Він мовчав кілька секунд.

Потім став поруч.

Так близько, що вона відчула його тепло навіть крізь холодний вітер.

— Мені теж.

Астрея здивовано подивилася на нього.

— Тобі?

Він гірко всміхнувся.

— Я все життя боявся стати монстром. А тепер боюсь лише одного — що не зможу тебе врятувати.

У грудях різко стиснуло.

Вона дивилась на нього й бачила не того холодного хлопця, якого боялася на початку.

Перед нею стояла людина, яка теж ламалася.

Яка теж не спала ночами.

Яка теж ховала страх за силою.

І від цього серце боліло ще сильніше.

— Ти не мусиш завжди мене рятувати, — тихо сказала Астрея.

— Мушу.

— Чому?

Він подивився їй прямо в очі.

І цього разу не сховав почуттів.

— Бо я люблю тебе настільки сильно, що це вже схоже на божевілля.

Повітря ніби вибило з легень.

Астрея відчула, як серце почало битись швидше.

Боляче.

Живо.

По-справжньому.

Вона повільно підійшла ближче.

Їх розділяли лише сантиметри.

— Знаєш, що найстрашніше? — прошепотіла вона.

— Що?

— Я люблю тебе так само.

Після цих слів Дрейвен заплющив очі.

Наче йому стало важко дихати.

Його руки обережно торкнулися її обличчя.

Ніби вона була чимось крихким.

Чимось, що він боїться втратити навіть на секунду.

А потім він поцілував її.

Не різко.

Не жадібно.

А так, ніби намагався запам’ятати цей момент назавжди.

Вітер шумів навколо.

Десь далеко гримів грім.

Але поруч із ним Астрея вперше за довгий час почувалась не обраною.

Не носієм сили.

Не останньою спадкоємицею.

Просто дівчиною, яку люблять.

І саме в ту мить над академією раптом спалахнуло червоне небо.

Дрейвен різко відірвався від її губ.

Його обличчя миттєво стало холодним.

Небезпечним.

— Ні…

Астрея озирнулась.

І серце провалилося кудись униз.

У лісі за академією палали сотні червоних знаків Ордену.

Вони прийшли.

Не завтра.

Не через тиждень.

Зараз.

Темрява врізалась у стіни академії з такою силою, що коридор буквально розірвало вибухом.

Астрея закричала.

Дрейвен миттєво притис її до себе, закриваючи від уламків власним тілом.

Каміння сипалося зверху.

Повітря стало гарячим і важким від магії.

А потім він відштовхнув її назад.

— БІЖИ!

— НІ!

Каель уже стояв посеред чорного диму.

Спокійний.

Моторошно спокійний.

Наче вся ця битва для нього — просто гра.

— Ти завжди був занадто емоційним, Дрейвене.

У відповідь темрява Дрейвена вибухнула навколо нього.

Астрея відчула, як сила буквально тремтить у повітрі.

Вони зіштовхнулися миттєво.

Чорна магія врізалась одна в одну.

Удар був настільки сильним, що всі вікна в коридорі розлетілися на друзки.

Астрея відлетіла до стіни.

У вухах дзвеніло.

Серце калатало так сильно, що ставало боляче.

— ДРЕЙВЕН!

Він бився так, ніби йому вже нічого втрачати.

Жорстко.

Люто.

Без страху.

Каель усміхався навіть під час бою.

— Ось справжній ти.

Темрява розсікла повітря просто біля Астреї.

Дрейвен миттєво озирнувся.

І цього вистачило.

Каель ударив його магією прямо в груди.

Астрея закричала.

Дрейвена різко відкинуло в кам’яну стіну.

Удар був страшним.

Вона почула хрускіт.

Ні.

Ні.

НІ.

Усередині щось обірвалося.

— ДРЕЙВЕН!

Вона кинулась до нього.

Коліна боляче вдарились об підлогу.

Його губи були в крові.

Дихання важким.

Але коли він побачив її — усе одно спробував усміхнутися.

І це остаточно її зламало.

— Не дивись на мене так… — хрипко прошепотів він.

Сльози вже душили її.

— Ти мовчи! Просто мовчи!

Його рука тремтячими пальцями торкнулась її щоки.

Так ніжно.

Наче навколо не було війни.

— Ти плачеш через мене…

— Звісно я плачу через тебе!

Голос зірвався.

Біль виривався назовні разом зі слізьми.

— Я тебе люблю, ідіоте!

Тиша.

Навіть Каель завмер на секунду.

А Дрейвен дивився на неї так, ніби почув найважливіші слова у своєму житті.

І, можливо, так і було.

Його очі стали живими.

Справжніми.

Без темряви.

Без холоду.

Тільки любов.

Чиста.

Болюча.

Сильна настільки, що аж страшно.

— Скажи ще раз…

Астрея заплакала сильніше.

— Я люблю тебе.

Золоте світло вибухнуло навколо неї миттєво.

Набагато сильніше, ніж будь-коли раніше.

Підлога затремтіла.

Стіни академії засвітилися древніми символами.

Усе золото всередині неї ніби прокинулося через ці слова.

Через нього.