Розділ 20. Коли руйнується все

Звук рогу розірвав повітря, наче крик пораненого звіра. Це було не просто попередження — це був наказ атакувати.

​Стіни академії здригнулися від першого потужного удару. Десь у коридорах почулися вибухи, скляні двері посипалися градом уламків.

​Дрейвен витяг меч, його постать миттєво змінилася — холодна, зібрана, смертоносна.

​— Тримайся за мною. Не зупиняйся, навіть якщо побачиш, як навколо все горить.

​Вони вибігли в коридор. Світ навколо став божевільним. Чорні тіні, що рухалися швидше за людське око, проривалися крізь захист. Це були не люди. Це була темрява, що отримала форму.

​Астрея бачила, як один із викладачів упав, його тіло почало зникати, розчиняючись у чорному тумані. Вона інстинктивно підняла руки — золото вибухнуло, відкидаючи нападників, але це забрало в неї останні сили.

​Вона похитнулася. Дрейвен підхопив її, не зупиняючи руху.

​— Бачиш вихід? — крикнув він крізь шум битви.

​Вона вказала на потаємні двері, які вели у підземні тунелі. Вони бігли, не озираючись. Позаду академія стогнала, руйнуючись під натиском того, що прийшло за нею.

​Коли вони влетіли в тунель і важкі двері зачинилися за їхніми спинами, настала раптова, майже болюча тиша. Астрея сповзла по стіні, важко дихаючи.

​Дрейвен сів поруч, намагаючись перев’язати рану на плечі. Його руки тремтіли — вперше вона бачила, як він втрачає контроль.

​— Ми вибралися, — прошепотіла вона.

​— Так, — він притулився чолом до її плеча. — Ми вибралися.

​Але за дверима все ще лунав гуркіт — Академія падала. А разом із нею падало все, що вони знали. Вони були в темряві, у невідомості, з ворогом, який не знав утоми.

​Але вони були разом. І поки його рука все ще тримала її — Астрея вірила, що вони зможуть пройти крізь це. Навіть якщо це коштуватиме їм усього