Розділ 18. Тіні минулого

Коридори були заповнені хаосом. Студенти бігали з паперами, викладачі на ходу викрикували заклинання захисту. Астрея бачила в натовпі знайомі обличчя, але вони здавалися їй розмитими, нереальними.

​Дрейвен ішов поруч, тримаючись на пів кроку позаду. Його присутність була як якір, що не давав їй злетіти в прірву паніки. Вони дісталися до великого залу, де зібралося керівництво академії.

​Директор мав вигляд людини, яка постаріла на десять років за одну ніч.

​— Верховний Морок уже близько, — сказав він, не вітаючись. — Ми відчуваємо його слід. Він не використовує магію, він використовує голод.

​Астрея здригнулася. Голод. Це слово здавалося якимось тваринним, неприродним.

​— Він прийде за Астреєю? — Дрейвен зробив крок вперед, закриваючи її собою.

​— Він прийде за джерелом, — відповів директор. — А джерело — вона.

​Астрея відчула, як золото під шкірою починає пульсувати. Її магія знову ставала некерованою. Вона подивилася на Дрейвена. Він дивився не на директора — на неї. У його очах була дика, незламна рішучість.

​— Тоді ми не будемо чекати, — сказав він. — Ми підемо туди, де він найменше очікує. У вигнанні є місця, про які навіть Орден боїться згадувати.

​— Це самогубство, — заперечив хтось із викладачів.

​— Краще померти вільною, ніж стати батарейкою для Мороку, — відрізала Астрея.

​Її голос був твердішим, ніж вона очікувала. Вона більше не була тією наляканою дівчинкою, що прийшла в академію вчитися. Вона стала мішенню. І вона була готова захищатися.