Ранок приніс не полегшення, а нові тривоги. Сонце, що пробивалося крізь вітражі академії, здавалося Астреї якимось чужим. Вона прокинулася першою, відчуваючи важкість його руки на своїй талії. Дрейвен усе ще спав, але навіть уві сні його обличчя залишалося напруженим.
Вона обережно вибралася з його обіймів. Щойно його тепло зникло, повітря навколо стало холоднішим. Дрейвен розплющив очі — миттєво, насторожено, як хижак.
— Ти збираєшся йти? — голос був хрипким від сну.
— Мені потрібно до директора. Вони готують план оборони, — вона не дивилася на нього.
— План оборони, — він гірко усміхнувся, підводячись. — Вони граються в солдатів, Астреє. Орден не прийде з фронту. Вони прийдуть зсередини.
Він підійшов до неї, порушуючи особистий простір. Шорсткість його долоні торкнулася її щоки. Це був жест не стільки ніжності, скільки попередження.
— Не вір їм усім. Навіть стіни тут мають вуха.
— А тобі? — вона підняла на нього очі. — Мені вірити тобі?
Дрейвен замовк. Це було те саме питання, на яке він не мав ідеальної відповіді.
— Не вір моїм словам, — нарешті відповів він. — Вір тому, що я зроблю, коли вони прийдуть за тобою.
Вона хотіла щось відповісти, але в коридорі пролунав різкий дзвін. Сигнал тривоги. Справжній кошмар починався.