Розділ 16. Коли страх стає любов’ю

Ніч в академії більше не була тихою. Після нападу Ордену все змінилося. У коридорах стояли захисні бар’єри, викладачі майже не спали, а студенти говорили пошепки, ніби боялися, що темрява почує їх навіть крізь стіни.

​Астрея сиділа на підлозі біля вікна у своїй кімнаті й дивилася на тремтливе світло ліхтарів над подвір’ям. Її пальці досі трохи світилися золотом. Магія не заспокоювалась. Вона реагувала на емоції, а вони всередині зараз були схожі на бурю.

​Дрейвен. Його голос. Його руки. Його «я люблю тебе». І правда про те, що він мав її вбити. Усе це жило в ній одночасно. І розривало.

​У двері тихо постукали. Серце одразу збилося з ритму.

​— Заходь…

​Він увійшов повільно, наче боявся порушити її тишу. Темний одяг, втомлений погляд, очі, у яких тепер було занадто багато почуттів.

​— Не спиш? — тихо спитав він.

​Астрея нервово всміхнулася:

— Після всього? Сумніваюся, що хтось у цій академії зараз спить.

​Дрейвен мовчки підійшов ближче. Тиша між ними вже не була холодною — вона була важкою, живою. Наче обом боліло занадто сильно, щоб говорити нормально.

​— Я хотів переконатися, що ти в порядку.

​— Я не в порядку.

​Він опустив очі, наче саме такої відповіді й чекав.

​— Я теж.

​Минуло кілька довгих секунд. Потім Астрея тихо сказала:

— Ляж поруч.

​Дрейвен завмер, наче не повірив.

— Що?..

​— Просто… ляж поруч. Без розмов.

​Його щелепа напружилася. Він ніби боровся сам із собою, а потім повільно сів поруч із нею біля стіни. Між ними залишилося кілька сантиметрів. Астрея дивилася на темне небо.

​— Мені страшно засинати самій, — чесно прошепотіла вона.

​Після цих слів щось у Дрейвені остаточно розтануло. Він обережно притягнув її до себе. Цього разу вона не пручалася. Навпаки — притулилася ближче, поклала голову йому на груди. Вперше за багато днів вона відчула не паніку, а спокій. Його серце билося повільно, рівно. І це заспокоювало більше за будь-які слова.

​— Я ненавиджу те, як сильно ти стала для мене важливою, — тихо сказав Дрейвен у її волосся.

​Астрея ледь усміхнулася:

— Взаємно.

​І вперше за довгий час вони заснули, забувши про війну за стінами.