Розділ 15. Обрана темрявою, врятована коханням

Вибух знизу зніс залишки спокою. Стіни корпусу здригнулися так сильно, що зі стелі посипалася стара кам'яна крихта, а в коридорах миттєво згасли всі магічні світильники. Темрява, що ринула всередину, не була звичайною нічною прохолодою. Вона дихала сирістю, гниллю і залізом.

​Каральний загін пробив захист.

​— За мною. Швидко! — Дрейвен рванув її за руку назад до виходу, але коридор уже затягувало чорним, липким туманом.

​З цієї кіптяви одна за одною почали виростати постаті в залізних масках. Безликі кати Ордену. Вони йшли мовчки, не видаючи жодного звуку, і від цього видовища всередині Астреї все скувало кригою.

​Дрейвен вискочив уперед, перекриваючи їм шлях своїм тілом. Його чорний клинок свиснув у повітрі, розсікаючи першого нападника, але ворогів було забагато. Вони тиснули з усіх боків, затискаючи їх у глухий кут біля розбитого вікна.

​— Візьми її! — пролунав чужий, спотворений магією голос з глибини коридору.

​Один із карателів рвонувся прямо до Астреї, протягуючи руки з довгими металевими кігтями. Страх, який вона стримувала всю ніч, розпач від зради, втома — усе це раптом зірвалося з ланцюга. Всередині її грудей щось дико, божевільно вибухнуло.

​Золоте світло вирвалося назовні. Але це вже не було те м'яке, тепле сяйво, що гріло біля озера. Це було чисте, руйнівне полум'я.

​Воно закрутилося навколо неї шаленим вихором. Осколки скла від розбитих вікон піднялися в повітря. Кам'яна підлога під ногами почала кришитися, перетворюючись на пил. Астрея закинула голову, ковтаючи ротом повітря, але легені наче забило вогнем. Сила повністю підімкнула її під себе. Вона більше не контролювала магію — магія контролювала її, випалюючи судини й намагаючись розірвати тіло зсередини.

​— Астреє! Зупинись! — десь крізь гул вогню пробивався крик Дрейвена.

​Вона бачила його крізь золоту пелену. Викладачі, які намагалися підбігти, налякано відступали. Навіть карателі Ордену заклякли, розуміючи, що цей вибух зараз просто поховає під уламками весь корпус. Вона перетворювалася на ту саму небезпечну зброю, якої всі так боялися.

​Сила вимагала виходу. Ще секунда — і хвиля чистого золотого вогню знесла б половину академії разом із людьми. Астрея заплющила очі, готова до того, що зараз просто розсиплеться на попіл.

​І раптом крізь це пекуче, смертельне сяйво хтось прорвався.

​Дрейвен.

​Він ішов прямо крізь її золоті леза, які безжально різали його одяг і шкіру. Його власна темрява шипіла й випалювалася цим світлом, завдаючи йому дикого, нестерпного болю. Обличчя хлопця спотворилося від судом, на лобі виступив піт, але він не зупинився. Він крок за кроком ішов у саме пекло, яке вона створила.

​— Дрейвене, ні… відійди! — спробувала крикнути вона, але з губ злетіло лише безсиле сичання. Капіляри в її очах лускалися, світ навколо ставав червоним.

​Він не послухав. Останнім ривком він подолав цю стіну вогню і просто вчепився в її плечі.

​— Подивись на мене! — хрипко, зриваючи голос, наказав він. — Віддай її мені. Чуєш? Віддай свою силу мені! Вона вб'є тебе!

​Дрейвен перехопив її руки й міцно стиснув у своїх долонях. Він задіяв свій найнебезпечніший дар — почав вбирати її золоте полум'я у свій Морок. Це було чистим безумством. Змішувати такі сили всередині одного тіла означало добровільно спалити власні канали.

​Астрея бачила, як по його шиї поповзли чорні та золоті жилки, як з рота вирвався глухий стогін болю. Він брав на себе її смерть. Просто зараз. Свідомо.

​— Досить… прошу тебе, ти помреш… — сльози хлинули з її очей, і в ту ж мить золото навколо них почало згасати.

​Вона нарешті змогла перехопити контроль, силою волі гасячи залишки джерела всередині себе, аби тільки не вбити його. Золотий вихор упав. Вона безсило хитнулася вперед, повністю спустошена, але Дрейвен встиг підхопити її до того, як вона впала на зруйновану підлогу.

​Каральний загін відступив — вибух такої магії змусив їх на деякий час затаїтися внизу, збираючи сили для нового удару. Коридор був завалений уламками кам'яних брил, створюючи тимчасову барикаду.

​Вони сиділи в кутку напівзруйнованої кімнати, сховані від чужих очей. Навколо панувала нічна прощальна тиша, порушувана лише далекими криками знизу.

​Дрейвен важко дихав, притулившись спиною до стіни. Його руки були обпечені, сорочка розірвана, а на щоці темніла глибока подряпина. Очі були заплющені, і він виглядав настільки виснаженим, наче з нього викачали все життя.

​Астрея дивилася на нього, і всередині все тремтіло. Більше не було образи. Не було страху перед його минулим. Залишилося тільки одне чітке, гостре усмідомлення: цей хлопець щоправда був готовий згоріти замість неї.

​Вона повільно підсунулася ближче. Повільно, несміливо протягнула руки й вперше за весь час сама обійняла його за шию, притискаючись усім тілом.

​Дрейвен здригнувся від цього дотику. Він розплющив очі, дивлячись на неї з диким подивом, наче не вірив, що після всього жаху вона досі добровільно йде до нього.

​Астрея зарила пальці в його мокре від поту й дощу волосся і тихо, прямо йому в губи, прошепотіла:

— Я більше не хочу тікати від тебе. Чуєш? Мені байдуже, хто ти. І байдуже, що буде далі.

​Хлопець завмер на секунду. А потім уся його залізна витримка, весь цей камінний захист, який він вибудовував роками в Ордені, просто розсипався на порох.

​Він вперше дозволив собі сховати обличчя на її плечі. Його великі руки обхопили її талію, стискаючи так відчайдушно, аж хрустіли кістки, але Астрея навіть не поворухнулася. Вона відчула, як його гаряче, уривчасте дихання лоскоче шкіру, і як він уперше просто затих під її пальцями, дозволяючи собі бути слабким. Не воїном. Не вбивцею. А просто хлопцем, якого нарешті врятували.

​— Дякую, — ледве чутно пролунав його хрипкий голос десь у тканину її одягу.

​Вони обоє знали, що попереду на них чекає справжнє пекло, що Орден не зупиниться і Верховний Морок прийде особисто. Але зараз, у цій темній, розбитій кімнаті, їм було байдуже. Вони знайшли одне одного серед руїн свого минулого життя, і тепер жодна сила в світі не могла змусити їх відпустити ці обійми.