Розділ 14. Вогонь проти Мороку

Двері залу здригнулися вдруге, і цього разу старовинні петлі жалібно заскрипіли, не витримуючи натиску чорної магії. Студенти в коридорах академії закричали — паніка поширювалася будівлею, наче пожежа.

​Дрейвен миттєво відпустив Астрею, але лише для того, щоб вихопити з піхов свій довгий клинок із чорної сталі. Його власна темрява, зазвичай слухняна й тиха, зараз вирвалася назовні агресивними, гострими хвилями, огортаючи його плечі та руки.

​— Стань за мою спину і не випускай моєї руки, що б ти не побачила, — його голос знову став тим самим залізним наказом воїна. Але тепер Астрея знала: цей наказ — її єдиний щит.

​— Дрейвене, я можу допомогти, моє світло… — почала вона, відчуваючи, як золото під шкірою знову починає пекти, реагуючи на небезпеку.

​— Ні! — він різко обернувся на секунду, і його очі палали темним вогнем. — Якщо ти випустиш силу зараз, Верховний відчує твій точний слід і випалить цей зал за секунду. Тільки після мого знаку.

​Директор академії вийшов уперед, його палиця спалахнула яскравим захисним бар'єром, перекриваючи прохід.

— Тримайтеся за мною! Ми не віддамо хлопців без бою! — крикнув він викладачам, які вже вишикувалися в бойовий порядок.

​Черговий удар розніс важкі дубові двері на тріски. У залу разом із клубами чорного, задушливого диму переступили вони. Каральний загін. Постаті в залізних масках, від яких тхнуло сирістю та смертю. А попереду них йшов той, чия присутність змусила Астрею задихнутися від раптового болю в грудях — права рука Верховного, генерал Ордену.

​Його погляд з-під каптура зупинився прямо на Дрейвені.

— Ти зрадник, — пролунав глухий, позбавлений емоцій голос генерала. — Верховний знає про твій вибір. Твоя душа належатиме прірві, Дрейвене. А дівчина піде з нами.

​Дрейвен лише міцніше стиснув руків'я меча, роблячи крок назустріч ворогам. Його темрява ліниво поповзла підлогою, готуючись до смертельного кидка.

— Спробуй узяти її, — тихо, з небезпечною посмішкою відповів він. — Якщо встигнеш до того, як я зніму твою голову.

Тиша після його слів не просто оглушила — вона застрягла в горлі зазубреним лезом.

​Астрея перестала дихати. Здавалося, навіть саме повітря в залі стало важким, липким, наче після грози, яка так і не змогла очистити світ. Час ніби зупинився, розтягуючи кожну секунду в нескінченність.

​Вона дивилася тільки на Дрейвена. На його різке, ніби витесане з каменю обличчя. На пальці, стиснуті в кулаки до білих кісточок. На очі, які він вперто не піднімав на неї, ховаючи свій погляд десь під ногами.

​І саме це добивало найбільше. Бо людина, яка бреше, — виправдовується. Вона шукає гарні слова, чіпляється за логіку, намагається викрутитися. А людина, яка винна…

​Вона мовчить.

​— Ні… — це слово прозвучало так тихо, що більше нагадувало безсилий, зраненьий видих.

​Астрея зробила крок назад. Повільно. Наче старовинна кам'яна підлога під її ногами раптом стала чужою, хиткою, готовою провалитися в безодню.

​— Скажи, що це неправда, Дрейвене. Прошу тебе.

​Тиша стала ще густішою. Вона тиснула на барабанні перетинки.

​Він заплющив очі лише на секунду. Болюче. Втомлено. А потім ледве чутно сказав:

— Я не можу.

​У грудях щось розірвалося. Без звуку, без спалахів магії — просто тріснуло навпіл, залишаючи по собі порожнечу, яка миттєво заповнилася крижаною водою.

​Астрея не стала кричати. Вона не збиралася влаштовувати істерику перед викладачами, які так само стояли навколо, ховаючи погляди. Хотілося розвернутися й бігти. Бігти так швидко, щоб вітер випалив із голови цей хрипкий, чесний голос.

​— Усі знали? — її голос затремтів, але вона втримала його на межі спокою. — Весь цей час. УСІ?!

​Професори мовчали. Директор дивився у вікно, і це заціпеніння стало найстрашнішим підтвердженням. Вони знали, ким він є. Знали, навіщо він тут. І мовчали.

​Вона раптом коротко, зламано усміхнулася. Так, як усміхаються люди, яким уже настільки боляче, що психіка просто вимикає зайві емоції, залишаючи лише гостру, прозору байдужість.

​— Це смішно… — Астрея відчула, як по щоці котиться гаряча крапля, але навіть не підняла руки, щоб її витерти. — Просто прекрасно. Я була для вас просто зручною мішенню.

​Дрейвен різко зробив крок до неї, нарешті піднімаючи свої темні очі, повні відчаю:

— Астреє, послухай…

​— Не підходь до мене, — її голос опустився до шепоту, але в ньому було стільки холоду, що хлопець завмер на місці. — Не смій торкатися мене своїми руками. Ніколи більше.

​Вона не чекала на його виправдання. Вона просто розвернулася й пішла геть із залу. Спочатку крок був повільним, але що ближче вона була до виходу, то сильніше паніка стискала горло. На виході з академії Астрея вже бігла, не розбираючи дороги.

​Надворі вже щосили вирувала ніч. Небо, яке ще з вечора обіцяло зливу, нарешті прорвалося. Важкі, холодні краплі боляче били по обличчю, миттєво просочуючи одяг і плутаючи волосся.

​Астрея бігла крізь темряву, туди, де ліс підступав до самих стін академії. Ноги ковзали по мокрій траві, легені випалювало від браку кисню, але цей фізичний біль був хоч якимось порятунком від того, що відбувалося в голові.

​Він мав мене вбити. Він прийшов сюди як мій кат. Кожен його погляд, кожен дотик… усе це виросло з наказу.

​Вона добігла до старого дерев'яного пірсу біля озера — того самого місця, де вони колись годинами мовчали удвох. Вода в озері зараз здавалася чорною, наче смола, а дощ розбивав її гладь на тисячі дрібних бризок. Астрея безсило опустилася на мокрі дошки, підтягнувши коліна до підборіддя. Вона обійняла себе руками, намагаючись зупинити дике тремтіння, але це не допомагало. Сльози змішувалися з дощовою водою, стікаючи по губах гірким присмаком зради.

​Дрейвен шукав її всю ніч.

​Він божеволів. Його власна темрява виривалася з-під контролю, чорними пасмами чіпляючись за кущі й дерева, поки він прочісував кожен метр лісу навколо академії. Одяг давно промок наскрізь, волосся липло до лоба, але він не помічав цього. Перед очима стояв лише її зламаний, порожній погляд там, у залі.