Розділ 13. Таємниця крові

Ранок не приніс полегшення.

Сонце ледве пробивалося крізь важкі сірі хмари, залишаючи кімнату в напівтемряві. Астрея прокинулася від власного важкого подиху, її серце досі калатало, відлунюючи нічний гуркіт грому.

​Вона сіла на ліжку, підтягнувши коліна до грудей. Дрейвена поруч уже не було, але на ковдрі досі залишався ледь відчутний аромат його магії — холодної, гострої темряви, яка тепер здавалася їй єдиним безпечним прихистком.

​Вона подивилася на свої долоні. Під шкірою більше не пульсувало золото, але Астрея знала: сила нікуди не зникла. Вона зачаїлася глибоко в крові, чекаючи наступного спалаху емоцій.

​— Остання спадкоємиця… — тихо прошепотіла вона в порожнечу кімнати, пробуючи на смак ці слова.

​Слова незнайомця не виходили з голови. Це не був просто дар світла, який випадково прокинувся в ній. Це була древня, первісна сила, здатна або випалити Орден Мороку дотла, або стати їхньою головною зброєю. Саме тому за нею йшли. Саме тому її ховали все життя, як найнебезпечнішу таємницю.

​Двері кімнати без стуку відчинилися, і на порозі з'явився Дрейвен. Його обличчя знову було блідим і непроникним, але очі… в них застигла така важкість, що Астреї миттєво забракло повітря. Навіть через закритий зв'язок прорвалася гірка, задушлива хвиля його провини.

​Він не підходив близько. Зупинився біля порогу, тримаючи в руках стару, обтягнуту потертою шкірою книгу з архівосховища академії.

​— Тобі потрібно це побачити, — тихо, майже безвиразно сказав він. Його голос звучав так, наче він щогодини карав сам себе за те, що збирався вимовити.

​Астрея повільно встала з ліжка, відчуваючи, як ноги стають ватяними. Кожен крок до нього давався важко.

​— Що це? — вона кивнула на книгу.

​Дрейвен відкрив сторінку, де на пергаменті запеклася стара, майже чорна від часу кров, що утворювала складний магічний малюнок. Печатку. Таку саму, яку вона бачила у своїх видіннях.

​— Це літопис Першого Полювання, — Дрейвен нарешті підняв на неї погляд. У ньому не було страху перед Орденом. У ньому був страх перед нею. — Твоя кров, Астрея… вона належить роду, який мав бути винищений ще століття тому. Ти остання, в кому живе цей вогонь. І Орден не заспокоїться, поки не забере тебе.

​Астрея заперечно похитала головою, відступаючи на крок.

— Але чому ти?.. Чому саме ти опинився поруч, коли моя сила прокинулася?

​Дрейвен заплющив очі. Його пальці так сильно стиснули краї старої книги, що пергамент жалібно затріщав. Коли він знову подивився на неї, його темрява навколо ніг здригнулася від німого болю.

​— Бо Орден послав мене, Астрея, — хрипко, майже пошепки зізнався він. Кожне слово падало між ними, як гільйотина. — Я мав знайти останню спадкоємицю світла… і знищити її. Я мав убити тебе ще в перший день.

​Тиша в кімнаті стала настільки гострою, що, здавалося, могла розрізати шкіру.

​Астрея дивилася на чоловіка, якого встигла палко покохати, і відчувала, як світ навколо неї знову починає руйнуватися. Він мав її вбити. Це було його завданням. Його місією.

​— Але ти не зміг… — ледве чутно промовила вона, шукаючи в його очах бодай краплю виправдання.

​Дрейвен зробив крок уперед, кинувши книгу на стіл, і його тремтячі долоні обережно зависли в повітрі біля її обличчя, не наважуючись торкнутися.

​— Не зміг, — підтвердив він, і в його голосі прорвався весь відчай, який він збирав місяцями. — Бо коли я вперше побачив твій погляд, моя темрява вперше за все життя відступила. Я зрозумів, що краще сам згорю в цьому проклятті, ніж дозволю бодай одній волосині впасти з твоєї голови.

Астрея перестала дихати.

Здавалося, навіть саме повітря в залі стало важким, майже нестерпним після цих слів.

Час ніби завмер, розтягуючи кожну секунду в нескінченність.

​Вона дивилася тільки на Дрейвена.

На його різке, зблідле обличчя.

На руки, стиснуті в кулаки до білих кісточок.

На очі, які він вперто не піднімав на неї, ховаючи свій погляд десь під ногами.

​І саме це добивало найбільше.

Бо людина, яка бреше, — виправдовується.

А людина, яка винна…

мовчить.

​— Ні… — це слово прозвучало так тихо, що більше нагадувало безсилий видих.

​Астрея зробила крок назад. Повільно. Наче земля під ногами раптом стала чужою, хиткою, готовою провалитися в безодню.

​— Скажи, що це неправда.

​Тиша.

​Дрейвен заплющив очі лише на секунду. Болюче. Втомлено. А потім ледве чутно сказав:

— Я не можу.

​У грудях щось розірвалося. По-справжньому. Наче живі тканини роздирали без ножа.

Астрея різко відвернулася, бо гарячі сльози знову почали душити, перекриваючи горло клуком. Хотілося кричати. Хотілося рознести весь цей клятий зал разом із викладачами, разом із правдою, яку вона більше не мала сил витримувати.

​— Усі знали? — її голос затремтів, зриваючись на хрип. — УСІ?!

​Ніхто не відповів. Професори ховали очі, і це мовчання стало найстрашнішою відповіддю.

​Вона нервово, зламано засміялася. Так, як сміються люди, яким уже боляче настільки, що психіка просто відмовляється нормально реагувати на реальність.

​— Це смішно… — сльози котилися по щоках, залишаючи гарячі доріжки, але вона навіть не намагалася їх витирати. — Просто прекрасно.

​Дрейвен різко зробив крок до неї, простягаючи руку:

— Астреє—

​— НЕ ПІДХОДЬ!

​Золоте світло вибухнуло навколо неї миттєво, реагуючи на цей шалений розпач. Стіни залу здригнулися. Стара кам'яна підлога тріснула просто під її ногами, пускаючи глибоку розщелину. Викладачі налякано відступили назад. У декого в очах спалахнув справжній, первісний жах.

​Астрея це бачила. І від цього ставало тільки гірше. Наче вона справді перетворювалася на якогось монстра. На щось небезпечне. На руйнівну силу, якої всі навколо бояться.

​Дрейвен залишився стояти на місці. Навіть коли магічна хвиля вдарила по ньому, змусивши зашипіти його власну темряву. Навіть коли золоті леза світла різали повітря навколо його обличчя. Він не відійшов ні на сантиметр. Бо йому було байдуже на біль. Йому було важливо тільки одне — щоб вона не зламалася остаточно.