Розділ 12. Той, хто прийшов із темряви

Коридор академії потонув у моторошній тиші.

​Навіть сигнал тривоги раптом став далеким.

​Приглушеним.

​Наче сам простір завмер, коли в кінці темного проходу з’явився той силует.

​Астрея не бачила обличчя.

​Тільки високого чоловіка в чорному плащі.

​І дивне відчуття всередині.

​Наче щось у ній упізнало його раніше за розум.

​Дрейвен одразу став перед нею.

​Повністю.

​Закриваючи собою.

​Його темрява повільно поповзла підлогою, наче жива.

​— Не підходь ближче, — холодно сказав він.

​Незнайомець тихо засміявся.

​Спокійно.

​Майже ліниво.

​І від цього сміху Астреї стало не по собі.

​— Ти все такий самий, Дрейвене.

​Після цих слів він напружився ще сильніше.

​Астрея відчула це миттєво.

​Через зв’язок.

​Злість.

​Ненависть.

​І щось ще…

​Страх.

​— Ти його знаєш?.. — тихо спитала вона.

​Дрейвен не відповів.

​І це злякало сильніше за будь-які слова.

​Незнайомець повільно зробив крок уперед.

​Світло в коридорі мигнуло.

​І тепер Астрея побачила його обличчя.

​Молодий.

​Небезпечно красивий.

​Світлі очі.

​Спокійна усмішка.

​Але щось у ньому було неправильним.

​Ніби за цією людською оболонкою ховалося щось набагато темніше.

​— Астрея, — його голос пом'якшав, коли він подивився на неї. — Я так довго шукав тебе.

​У грудях усе різко похололо.

​— Хто ви?..

​— Той, хто знає, ким ти є насправді.

​— Досить.

​Голос Дрейвена прозвучав небезпечно тихо.

​Темрява навколо нього почала згущуватися.

​Незнайомець тільки зітхнув.

​— Ти досі думаєш, що можеш її врятувати?

​— Я не думаю. Я знаю.

​Астрея відчула, як його рука знайшла її долоню.

​Міцно стиснула.

​Наче він тримався за неї так само відчайдушно, як і вона за нього.

​І це боліло.

​Бо тепер вона вже знала:

​Дрейвен боїться.

​Сильно.

​— Мені набридло, що всі говорять загадками! — різко сказала Астрея. — Хтось може нормально пояснити, що відбувається?!

​Незнайомець усміхнувся.

​Сумно.

​— Тебе все життя обманювали.

​Тиша.

​— Твоє світло — не дар, Астрея.

​Серце пропустило удар.

​— Що?..

​— Це печатка.

​Світ навколо ніби хитнувся.

​Дрейвен міцно стиснув її руку.

​— Не слухай його.

​— Але це правда, — тихо відповів незнайомець. — Вона має знати.

​Астрея переводила погляд з одного на іншого.

​У голові шуміло.

​— Я нічого не розумію…

​Незнайомець повільно подивився їй у вічі.

​І від цього погляду шкірою пройшов холод.

​— Колись існувала сила, здатна знищити весь світ темряви.

​— Замовкни, — майже прошипів Дрейвен.

​Але той продовжив:

​— І ця сила зараз живе в тобі.

​У грудях Астреї стало важко.

​Надто важко.

​Наче ці слова пробудили щось глибоко всередині.

​Щось, що давно спало.

​— Ні…

​Її голос затремтів.

​— Це неможливо.

​— Саме тому тебе ховали.

​— ДОСИТЬ!

​Темрява Дрейвена вибухнула навколо.

​Стіни здригнулися.

​Вікна вкрилися тріщинами.

​Астрея похитнулася.

​Бо через їхній зв’язок вона відчула його емоції так сильно, що ледве втрималася на ногах.

​Він був на межі.

​Незнайомець більше не усміхався.

​— Ти закохався в неї.

​Тиша стала мертвою.

​Астрея перестала дихати.

​Дрейвен теж завмер.

​І цього вистачило.

​Бо відповідь уже була написана в його очих.

​Незнайомець гірко хмикнув.

Слова Дрейвена зависли в повітрі, важкі й незворотні.
«Бо я люблю тебе».
Астрея задихалася від цієї правди.
Через зв'язок на неї ринув такий шалений потік його почуттів — відчай, ніжність, готовність спалити весь світ заради неї, — що в голові паморочилося.
Це не був підлий обман чудовиська.
Це була сповідь того, хто добровільно пішов на плаху.
Вона хотіла щось сказати. Обуритися, відштовхнути, закричати…
Але не встигла.
З кінця коридору, звідки хвилину тому панувала глуха тиша, донеслися швидкі, важкі кроки. Тупіт десятків ніг.
Сигнал тривоги, який досі здавався приглушеним, раптом прорвався крізь магічний бар'єр і оглушив стіни академії.
— Вони тут! Заблокувати крило! — пролунав різкий, до болю знайомий голос коменданта.
— Швидше! Там студенти! — відчайдушно кричав хтось із викладачів.
Простір навколо незнайомця вмить здригнувся. Він незадоволено примружився, озирнувшись на звуки натовпу, що наближався. Магія викладачів уже починала тиснути на його виставлені щити.
— Нам заважають, — холодно зауважив білявий чоловік, і в його голосі вперше прокинулося роздратування. — Але це не змінює суті. Ти йдеш зі мною, Астрея. Твоє місце не серед цих смертних. І точно не поруч із катом.
Він зробив різкий рух рукою вперед. Кілька тіней, гострих як леза, зірвалися з його плаща і полетіли прямо до дівчини.
Дрейвен зреагував швидше за думку.
Він не просто виставив щит — він закрив її собою повністю, приймаючи удар на власну темряву. Почувся глухий, нищівний звук магічного зіткнення. Стіни навколо покрилися глибокими борознами, полетіла кам'яна крихта.
— Тікай, Астрея! — хрипко крикнув Дрейвен, не обертаючись. Його плечі напружилися, магія вирувала, стримуючи натиск ворога. — Біжи до викладачів! Швидше!
Вона дивилася на його широку спину.
На чоловіка, який щоправда мав її вбити, але зараз підставлявся під удар, щоб дати їй шанс урятуватися.
— Астрея! — раптом почувся крик з іншого боку.
З-за повороту вибігли люди. Попереду — зброєносці академії, а за ними — кілька переляканих студентів, які відбилися від основної групи під час евакуації. Вони зупинилися як укопані, дивлячись на епіцентр битви двох настільки могутніх сил.
— Боже, що там відбувається?.. — прошепотіла якась дівчина, закриваючи рота руками від жаху.
— Назад! Усі назад! — закричав старший магістр, вихоплюючи свій посох. — Тут вища темрява!
Астрея застигла між двома вогнями.
З одного боку — натовп людей, академія, яка була її домом, і викладачі, які готові захищати.
А з іншого… Дрейвен.
Його темрява тріщала під натиском незнайомця, але він не відступав ні на сантиметр. І через їхній зв'язок вона відчувала, як сильно він боїться. Не за себе.
За неї.
— Дрейвене… — тихо, майже беззвучно злетіло з її губ.
Вона мала б ненавидіти його. Мала б бігти до людей.
Але ноги не рухалися. Кожен його подих, кожен відчайдушний спалах його магії відгукувався у її власному серці так, наче вони були одним цілим.
Незнайомець гостро посміхнувся, помітивши її вагання.
— Подивимося, скільки ти витримаєш ради неї, брате, — просичав він, і його світлі очі спалахнули чистим божевіллям.
Нова хвиля магії, набагато страшніша за попередню, змусила повітря в коридорі буквально закипіти.