Розділ 11. Те, що ми відчули одне в одному

Світло згасло не одразу.

Воно ще кілька секунд жило в повітрі після вибуху магії — золоте, тепле, майже живе. Воно ковзало по стінах зали, по уламках скла, по переляканих обличчях учнів, які поволі приходили до тями після всього, що трапилося.

Астрея стояла посеред цього хаосу й важко дихала.

У грудях пекло.

Ніби серце стало завеликим для її тіла.

Навколо лунав гул: викладачі вигукували накази, хтось ридав, десь неподалік стогнали поранені, але усі ці звуки здавалися далекими.

Бо вона споглядала лише на Дрейвена.

Він стояв навпроти.

Такий самий розтрощений, як і вона.

Темне волосся прилипло до чола, на губі була кров, а чорна сорочка розірвана на плечі після двобою з Тіньовим звіром.

І все одно він дивився лише на неї.

Наче боявся відвести погляд навіть на мить.

Наче якщо це зробить — вона зникне.

Астрея ковтнула повітря.

Їй раптом стало моторошно від того, наскільки сильно вона відчуває його зараз.

Не просто бачить.

Не просто здогадується.

Відчуває.

Його втому.

Його недугу.

Його паніку.

Його полегшення від того, що вона жива.

Це накрило її хвилею так стрімко, що стало важко стояти.

Вона похитнулася.

І Дрейвен одразу опинився поруч.

Занадто швидко.

Наче його тіло саме реагувало на неї.

— Обіймися.

Його долоня лягла на її талію.

Тепла.

Міцна.

І в ту ж мить по всьому тілу Астреї пройшла дивна хвиля.

Його емоції змішалися з її.

Страх.

Ніжність.

Втома.

І щось іще…

щось настільки глибоке, що від нього перехопило дух.

Астрея різко відступила назад.

— Ні…

Її голос прозвучав тихо.

Майже розгублено.

— Що зі мною коїться?..

Люціан, який стояв трохи далі, важко зітхнув і провів рукою по волоссю.

Навіть він зараз виглядав напруженим.

— Ви остаточно зв’язалися.

Тиша.

Коротка.

Але цих слів вистачило, щоб усередині Астреї все похололо.

— Що означає “остаточно”?..

Люціан поглянув на Дрейвена.

Наче давав йому шанс самому відповісти.

Але той мовчав.

Його щелепа напружилася так сильно, що стало зрозуміло — ця правда йому самому не до вподоби.

— Дрейвене.

Астрея зробила крок ближче.

— Кажи мені нормально, що сталося.

Він заплющив очі лише на мить.

Наче намагався зібрати себе докупи.

А потім тихо сказав:

— Тепер ми відчуваємо одне одного цілковито.

У грудях щось боляче стиснулося.

— Наскільки “цілковито”?..

Відповідь прийшла швидше, ніж слова.

Бо в ту ж мить Астрея відчула це знову.

Різко.

Несподівано.

Чужий біль ударив під ребра так сильно, що вона мало не задихнулася.

Перед очима потемніло.

Вона схопилася рукою за груди.

— Астреє!

Дрейвен миттєво подався до неї.

І щойно він торкнувся її плеча, біль почав слабшати.

Наче його присутність заспокоювала усе всередині.

Астрея підняла на нього шокований погляд.

— Це був ти…

Він мовчки відвів очі.

І саме це стало відповіддю.

Йому нездужалося.

Увесь цей час.

А вона тільки зараз це відчула.

— Чому ти нічого не казав?..

— Бо це несуттєво.

— Несуттєво?!

Голос у неї зірвався.

Кілька учнів неподалік озирнулися.

Але Астреї вже було байдуже.

— Ти ледве стоїш на ногах!

— Я впораюсь.

— Ти завжди так кажеш!

Дрейвен різко завмер.

І вона теж.

Бо це прозвучало надто особисто.

Надто так, ніби вона вже знала його краще, ніж повинна була.

Тиша між ними стала важкою.

Небезпечно тихою.

Люціан нервово хмикнув:

— О, розпочалося.

— Заткнися, — одночасно кинули Астрея й Дрейвен.

Люціан підняв руки.

— Добре. Мовчу. Але ви зараз буквально емоційно вибухнете.

І він мав рацію.

Бо Астрея більше не розуміла, де закінчуються її почуття й починаються Дрейвена.

Усе змішалося.

Її страх ставав його.

Його біль віддавався в її грудях.

І це лякало настільки сильно, що хотілося втекти.

Але найстрашніше було інше.

Попри страх…

їй подобалося відчувати його поруч.

Не фізично.

Глибше.

Наче тепер між ними зник останній мур.

Дрейвен раптом тихо сказав:

— Подивись на мене.

Вона не бажала.

Боялася того, що побачить у його очах.

Але все одно підняла погляд.

І завмерла.

Бо він дивився на неї так відкрито, як ніколи раніше.

Без холоду.

Без звичної маски.

Тільки втомлений хлопець, який занадто довго ніс усе сам.

— Я не бажав, щоб це сталося, — тихо сказав він. — Але якби тоді я тебе не притримав… ти б померла.

Серце Астреї боляче стиснулося.

Вона пам’ятала той момент.

Його руки.

Його голос.

Те, як він тримав її, ніби боявся втратити.

І тепер раптом усвідомила страшну річ.

У ту частку секунди він був готовий заплатити будь-яку ціну за її життя.

Навіть прив’язати себе до неї навіки.