Розділ 10. Баль, що все перевернув

Музика в залі грала надто голосно.

Або ж серце Астреї калатало так шалено, що вона вже не розрізняла.

Світло кришталевих люстр лилося по мармуровій підлозі, люди сміялися, танцювали, перешіптувалися, та для неї увесь цей легіт давно став лише тлом.

Бо навпроти стояв Дрейвен.

І поглядав так, ніби навколо більше нікого не було.

Його долоня все ще тримала її рухи після танцю.

Теплу.

Міцну.

Небезпечно доречну.

Астрея ненавиділа, як сильно це відчувала.

— Ти знову мовчиш, — негучно мовив він.

Вона вдихнула повітря й нарешті звела очі.

— А ти знову дивишся так, що мені важко міркувати.

Кутик його вуст лишень сіпнувся.

І ця ледь помітна посмішка чомусь вразила сильніше, аніж якби він усміхнувся відкрито.

— Це негаразд?

— Великий.

Між ними знову запала тиша.

Не незручна.

О ні.

Така, від котрої нутрощі стискалися.

Астрея відчувала на собі сторонні погляди.

Студенти споглядали їх надто пильно.

Перешіптувалися.

І вона цілком усвідомлювала, чому.

Дрейвен завжди був окремо від інших.

Холодний.

Недосяжний.

Ризикований.

А тепер стояв біля неї настільки близько, наче це було щось природне.

Наче вона вже стала частиною його світобудови.

І ця думка лякала.

— Мені не до вподоби, як вони дивляться, — тихенько промовила Астрея.

Дрейвен навіть не обернувся.

— Хай дивляться.

— Тобі легко казати.

— Ні, Астрея.

Його тон став тихішим.

Серйознішим.

— Мені зовсім не легко поруч із тобою.

Серце знову закалатало.

Вона вже збиралася щось закинути, та саме в цю мить біля них завмер невідомий хлопець.

Високий.

Світле волосся.

Дорога чорна сорочка.

І надто самовпевнена усмішка.

— Ну от нарешті я знайшов ту, через яку уся академія сьогодні забула, як дихати.

Астрея розгублено кліпнула.

А Дрейвен поруч негайно напружився.

Це відчувалося навіть без слів.

— Люціан, — крижано промовив він.

— Дрейвене.

Новий хлопець посміхнувся ще ширше.

Але в його очах тепла не було.

Лиш забава.

Небезпечна забава.

Люціан перевів зір на Астрею й легко взяв її долоню.

— Радий нарешті познайомитись.

Його губи ледь торкнулися її пальців.

І саме в цю мить повітря поблизу буквально стало важким.

Астрея одразу глянула на Дрейвена.

Погляд у нього був такий, що стало моторошно.

Темний.

Гострий.

Заздрісний.

І від усвідомлення цього в неї всередині все обернулося.

— Не знав, що ти любиш бали, — спокійно випалив Люціан, дивлячись вже на Дрейвена.

— Не люблю.

— Та прийшов.

— Як бачиш.

Люціан тихо засміявся.

— О, я бачу значно більше, ніж ти гадаєш.

Напруга між ними стала майже відчутною.

Наче ще трохи — і щось вибухне.

Астрея нервово видихнула.

— Може, я вам заважаю?

— Навпаки, — усміхнувся Люціан. — Ти зараз є причиною всього найцікавішого.

Дрейвен різко ступив крок уперед.

— Досить.

Його голос пролунав тихо.

Але Астрея вже знала: саме таким тоном він мовить, коли лихо зимиться по-справжньому.

Люціан лише підняв руки.

— Гаразд, гаразд. Не дивись так, ніби хочеш мене знищити.

— То не “ніби”.

Тиша.

Коротка.

Ризикована.

А потім Люціан раптом нахилився трохи ближче до Астреї.

— Будь уважна з ним.

Серце Астреї спинилося.

— Що це означає?

Та Люціан уже відступив назад.

— Побачимось згодом.

І просто пішов у юрбу.

Астрея декілька секунд дивилась йому вслід.

А потім обернулася до Дрейвена.

— Хто це такий?

— Халепа.

— Дуже змістовно.

Він провів рукою по волоссю.

Втомлено.

Наче сама поява Люціана його допікала.

— Тримайся від нього далі.

— Ти зараз серйозно?

— Цілком.

Астрея схрестила руки на грудях.

— Знаєш, мене починає допікати, що ти постійно щось вирішуєш за мене.

— Я не вирішую.

— Тоді що це зараз було?

Дрейвен різко видихнув.

І на мить в його очах промайнуло щось надто життєве.

Щось подібне до остраху.

— Астрея… він небезпечний.

— Ти теж.

Після тих слів він застиг.

Наче вона випадково влучила туди, куди не варто було.

Астрея одразу зажурилася.

Та було пізно.

Його погляд став холоднішим.

— Ти слушна.

Серце неприємно стислося.

— Я не це мала на увазі…

— Не треба.

Він відсапнув на крок назад.

І ця дистанція між ними раптом здалася надто значною.

— Дрейвен—

— Я краще відійду.

Вона розгублено дивилася, як він обертається.

І вперше за вечір їй стало по-справжньому моторошно.

Бо раптом вона зрозуміла:

вона не бажає, щоб він ішов.

Абсолютно.

Та саме в ту мить, коли Астрея вже хотіла його зупинити, світло в залі стрімко згасло.

І хтось закричав.

Темрява огорнула залу так стрімко, що на мить усі просто застигли.

Музика обірвалася.

Чутно було лиш чужі голоси та гомін переляканого натовпу.

Хтось метушливо засміявся.

Хтось вже почав хвилюватися.

Астрея різко озирнулася.

— Що трапилось?..

Але відповідь прийшла швидше, ніж вона встигла щось осягнути.

Десь у далині залу розкололося скло.

Гучно.

Моторошно.

І одразу після цього пролунав ще один зойк.

Тепер уже справжній.

Переляканий.