Розділ 9 Перша велика сварка

— Тепер якщо помре один із нас… другий довго не проживе теж.

Після цих слів у коридорі стало тихо.

Настільки тихо, що Астрея чула власне серце.

Гучне.

Загнане.

Наче воно теж злякалося.

Вона повільно відступила від Дрейвена.

Його руки ще кілька секунд залишалися в повітрі, ніби він хотів знову її втримати.

Але не наважився.

— Ні.

Її голос був тихим.

Майже зламаним.

— Ні, ти зараз жартуєш.

Ніхто не відповів.

Кайлен напружено відвів погляд убік.

І цього вистачило.

У грудях щось обірвалося.

— Це правда?..

Дрейвен мовчав занадто довго.

Астрея відчула, як усередині починає наростати паніка.

— Дрейвен!

— Так.

Одне слово.

І воно добило остаточно.

Вона нервово засміялася.

Тихо.

Майже беззвучно.

— Це вже навіть не смішно…

Дихати ставало важко.

Наче стіни навколо повільно стискалися.

— Тобто тепер я ще й прив’язана до тебе? Серйозно?!

— Я цього не планував.

— Але це сталося!

Її голос різко зірвався.

Золото під шкірою спалахнуло.

Дрейвен одразу напружився.

— Астрея, заспокойся.

— НЕ КАЖИ МЕНІ ЗАСПОКОЇТИСЯ!

Коридор здригнувся від її крику.

Кілька вікон вкрилися тріщинами.

Кайлен тихо вилаявся й відійшов далі.

А Астрея дивилася тільки на Дрейвена.

І в грудях боліло так сильно, що хотілося просто перестати щось відчувати.

— Ти знову приховав це від мене.

Він стиснув щелепу.

— Я сам дізнався тільки зараз.

— Брехня!

— Це не брехня.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби давно все зрозумів?!

Дрейвен різко замовк.

І саме це стало відповіддю.

Астрея відчула, як до очей підступають сльози.

— Боже…

Вона нервово провела рукою по волоссю.

— Чому поруч із тобою постійно стає тільки гірше?!

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона очікувала.

Бо щось у його погляді одразу згасло.

Наче вона поцілила саме туди, де болить найбільше.

Але зараз Астрея була занадто зламаною, щоб зупинитися.

— Спочатку я дізнаюся, що помираю. Потім — що на мене полюють. А тепер ще й це?!

Вона гірко засміялася.

— Може, мені взагалі треба було ніколи тебе не зустрічати?!

Тиша.

Коротка.

Страшна.

Кайлен різко підняв голову.

Наче вже знав, що далі буде погано.

І не помилився.

Бо Дрейвен раптом став… порожнім.

Без емоцій.

Без тепла в очах.

Без того Дрейвена, якого вона бачила поруч із собою останні дні.

— Може й так, — тихо сказав він.

У грудях різко заболiло.

Астрея завмерла.

Наче її вдарили.

Вона чекала чого завгодно.

Злості.

Крику.

Але не цього спокійного голосу.

Не цієї втоми в його очах.

Дрейвен відступив на крок назад.

— Бо щоразу, коли я наближаюся до когось… усе закінчується однаково.

Його темрява навколо стала тихішою.

Майже мертвою.

— Люди поруч зі мною страждають.

Астрея відчула, як сльози все-таки покотилися щоками.

І ненавиділа себе за це.

— Не треба зараз робити вигляд, ніби ти жертва.

Він гірко всміхнувся.

І ця усмішка була страшнішою за будь-яку лють.

— Я й не роблю.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Такі злі.

Такі втомлені.

Такі поранені словами.

А потім Дрейвен тихо сказав:

— Ти права в одному.

Його голос став майже холодним.

— Було б краще, якби ти мене не зустрічала.

Після цього він розвернувся й пішов.

Просто пішов.

Без жодного погляду назад.

Астрея дивилася йому вслід, відчуваючи, як усередині щось повільно ламається.

І тільки коли він зник за поворотом коридору, вона зрозуміла страшну річ.

Їй уже боліло від самої думки, що він може не повернутися.

Дощ почався ще вночі.

Тихий.

Холодний.

Він повільно стікав по високих вікнах академії, залишаючи прозорі сліди, схожі на сльози.

Астрея сиділа на підвіконні, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в темряву за склом.

Вона не спала.

Після сварки з Дрейвеном сон просто зник.

Разом зі спокоєм.

Разом із відчуттям, що вона хоч щось контролює у власному житті.

У голові постійно крутилися його слова.

«Було б краще, якби ти мене не зустрічала».

Вона ненавиділа те, як сильно вони зачепили.

Бо частина її боялася…

що він сказав правду.

У двері тихо постукали.

Астрея навіть не ворухнулася.

— Якщо це Кайлен, то я не в настрої слухати його тупі жарти.

Двері повільно відчинилися.

Але замість Кайлена до кімнати зайшла дівчина з довгим темним волоссям і зеленими очима.

Селена.

Одна з небагатьох у академії, хто не дивився на Астрею як на монстра чи диво.

Вона мовчки сіла поруч.

Кілька секунд між ними була тиша.

— Ви посварилися.

Не питання.

Факт.

Астрея гірко всміхнулася.

— Уже всі знають?

— У вас така напруга між вами, що її навіть стіни академії відчувають.

Попри все, Астрея тихо засміялася.

І одразу опустила очі.

— Я наговорила зайвого.

Селена уважно подивилася на неї.

— Але?

Астрея нервово провела долонею по обличчю.

— Але мені боляче.

Голос зрадницьки затремтів.

— Я втомилася, Селено… Я просто хотіла жити нормальним життям. А тепер усе валиться щодня.

Селена мовчала.

Не перебивала.

І це чомусь допомагало більше за будь-які слова.

— Знаєш, що найгірше? — тихо прошепотіла Астрея. — Я мала б його ненавидіти.

Перед очима одразу постав Дрейвен.

Його погляд.

Його руки.

Те, як він тримав її, коли їй було боляче.

Те, як дивився, ніби вона для нього щось значить.

Серце стислося ще сильніше.

— Але ти не можеш, — тихо сказала Селена.

Астрея заплющила очі.

— Не можу…

У цей самий час Дрейвен стояв на балконі західного крила академії.