Розділ 8. Коли страх стає реальністю

Крик був настільки пронизливим, що в Астреї всередині все похололо.

Він луною пронісся коридорами академії, ударився об кам’яні стіни й ніби застряг десь під шкірою.

На секунду ніхто не рухався.

Навіть повітря завмерло.

А потім Дрейвен різко відпустив її руки.

І це чомусь відчулося гірше, ніж мало б.

— Де? — його голос став холодним миттєво.

Кайлен важко видихнув.

— Північне крило. Там уже хаос.

Астрея бачила, як змінився погляд Дрейвена.

Усі емоції зникли.

Наче за одну секунду він знову став тим хлопцем, якого боялися всі навколо.

Темним.

Небезпечним.

Неприступним.

Але тепер вона знала:

це лише частина його.

І чомусь саме це робило все набагато складнішим.

— Залишайся тут, — різко сказав він.

Астрея одразу насупилася.

— Навіть не починай.

— Там небезпечно.

— А тут, звісно, курорт.

Дрейвен підійшов ближче.

Надто швидко.

— Астрея.

Від того, як він вимовив її ім’я, серце знову збилося.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона підняла на нього впертий погляд.

— Мені набридло, що всі вирішують за мене.

Його щелепа напружилася.

Наче він уже знав, що сперечатися марно.

Кайлен тихо видихнув:

— Якщо чесно, вона все одно піде.

— Я помітив.

Попри ситуацію, Астрея ледь стримала нервову усмішку.

І Дрейвен це помітив.

Завжди помічав.

На мить його погляд став м’якшим.

Лише на секунду.

А потім усе знову зникло.

— Добре, — холодно сказав він. — Але від мене ні на крок.

— Командувати любиш, так?

— А ти любиш лізти в проблеми.

— Це вже взаємне.

Кайлен тихо пробурмотів:

— Ви можете фліртувати пізніше?

Астрея мало не вдавилася повітрям.

— Що?!

Дрейвен кинув на Кайлена такий погляд, що інший би вже замовк назавжди.

Але той лише ледь усміхнувся.

— Просто кажу те, що бачу.

— Кайлен, — дуже спокійно промовив Дрейвен. — Замовкни.

— Уже мовчу.

Але кутики його губ усе одно сіпнулися.

Астрея відчула, як щоки починають палати.

І це дратувало.

Бо зараз точно був не момент.

Вони швидко вийшли з тренувальної зали.

Коридори академії вже не були тихими.

Десь далеко чулося гупання.

Крики.

Шум.

Студенти бігли в різні боки, і в повітрі висіла паніка.

Астрея відчула, як серце починає калатати швидше.

— Що взагалі відбувається?..

Кайлен різко посерйознішав.

— Вони прорвали захист академії.

Усередині все похололо.

— Хто “вони”?

Дрейвен відповів першим:

— Люди, які полюють на тебе.

Астрея різко завмерла.

Наче земля на секунду зникла з-під ніг.

— Через… мене?..

Ніхто не відповів.

І цього вистачило.

Провина накрила так різко, що стало важко дихати.

Усі ці люди.

Студенти.

Викладачі.

Вони зараз у небезпеці через неї.

— Астрея.

Вона навіть не помітила, як зупинилася.

Дрейвен стояв зовсім поруч.

Його голос став тихішим.

— Не смій зараз звинувачувати себе.

— Але це правда!

Золото під її шкірою різко спалахнуло.

Кілька студентів неподалік одразу злякано відступили.

І цей погляд…

цей страх в їхніх очах…

добив остаточно.

Астрея різко опустила рукави нижче.

Наче могла сховати те, ким є.

— Чудово, — гірко прошепотіла вона. — Вони мене бояться.

— Ні.

Дрейвен сказав це занадто швидко.

Вона підняла на нього очі.

— Тоді чому вони так дивляться?

Його погляд став темнішим.

Болючим.

— Бо вони не знають тебе так, як знаю я.

Серце пропустило удар.

На секунду навколо ніби все стихло.

Тільки вона.

І він.

І те, як він на неї дивився.

Наче справді бачив у ній щось більше за силу.

Більше за небезпеку.

А потім десь попереду пролунав вибух.

Стіни здригнулися.

Кайлен різко вилаявся.

— Вони вже всередині.

У повітрі запахло димом.

Астрея відчула, як страх змішується з адреналіном.

Дрейвен миттєво став перед нею.

І саме тоді в кінці коридору з’явилися вони.

Троє людей у чорному.

Облич майже не видно.

Лише дивні срібні символи на плащах.

І один погляд у її бік.

Наче вони шукали тільки її.

Один із незнайомців повільно усміхнувся.

— Ось і наше світло.

У грудях Астреї все похололо.

А Дрейвен перед нею став ще темнішим.

Буквально.

Тіні навколо нього почали рухатися, мов живі.

Небезпечні.

Голодні.

— Навіть не думайте підходити до неї, — тихо сказав він.

І від його голосу мурашки пройшли навіть по шкірі Астреї.

Бо таким вона його ще не бачила.

Не холодним.

Ні.

Лютим.

Один із людей у чорному засміявся.

— Ти готовий знову вбивати заради неї, Дрейвене?

Тиша.

Коротка.

А потім Астрея побачила, як щось у його очах ламається.

І вперше по-справжньому злякалася не за себе.

А за тих, хто зараз стояв навпроти нього.

Усередині все похололо.

— Хто “вони”?

Дрейвен відповів першим:

— Люди, які полюють на тебе.

Астрея різко завмерла.

Наче земля на секунду зникла з-під ніг.

— Через… мене?..

Ніхто не відповів.

І цього вистачило.

Провина накрила так різко, що стало важко дихати.

Усі ці люди.

Студенти.

Викладачі.

Вони зараз у небезпеці через неї.

— Астрея.

Вона навіть не помітила, як зупинилася.

Дрейвен стояв зовсім поруч.

Його голос став тихішим.

— Не смій зараз звинувачувати себе.

— Але це правда!

Золото під її шкірою різко спалахнуло.

Кілька студентів неподалік одразу злякано відступили.

І цей погляд…

цей страх в їхніх очах…

добив остаточно.

Астрея різко опустила рукави нижче.

Наче могла сховати те, ким є.