Розділ 7 страхом і тобою

Астрея не пам’ятала моменту, коли заснула.

Мабуть, це сталося вже під ранок — десь між сльозами, важкими думками й виснаженням, яке накрило її так сильно, що тіло просто перестало боротися.

Вона сиділа біля дверей, притиснувши коліна до грудей, і востаннє, що пам’ятала — тишу за ними.

Тишу, у якій залишився Дрейвен.

Він так і не пішов.

І це чомусь боліло не менше, ніж усе інше.

Коли Астрея розплющила очі, кімнату вже заповнювало тьмяне ранкове світло.

Голова була важкою.

Очі пекли після сліз.

А в грудях залишалася та сама порожнеча, від якої хотілося сховатися.

Кілька секунд вона просто сиділа нерухомо, дивлячись перед собою.

А потім усе повернулося.

Розмова.

Тріщини.

Його слова.

«Твоя сила повільно тебе вбиває.»

Астрея різко заплющила очі.

— Ні…

Голос зірвався майже одразу.

Вона не хотіла знову це згадувати.

Не хотіла думати про те, що кожен новий спалах сили може наближати її до кінця.

Щоразу, коли золото з’являлося під її шкірою, разом із ним щось у ній руйнувалося.

І найгірше — вона більше не могла дивитися на себе так, як раніше.

Тепер кожна тріщина здавалася не магією.

А відліком.

Астрея повільно підняла рукав светра.

Тонкі золоті лінії все ще залишалися на зап’ясті.

Сьогодні вони виглядали яскравішими.

Наче за ніч стали ще глибшими.

Від цього до горла знову підступила нудота.

Вона швидко опустила рукав назад.

Ні.

Вона не хотіла це бачити.

Не зараз.

У двері тихо постукали.

Астрея одразу напружилася.

Серце чомусь миттєво прискорилося.

— Астрея?

Не Дрейвен.

Кайлен.

Вона повільно видихнула.

— Чого тобі?

За дверима на кілька секунд настала тиша.

Наче він вагався.

— Тобі потрібно поїсти.

Астрея нервово всміхнулася.

— Серйозно? Це зараз найважливіше?

— Так.

Його голос був спокійним.

Надто спокійним.

— Бо якщо ти й далі не будеш їсти, то знепритомнієш раніше, ніж твоя магія встигне тебе добити.

Вона різко стиснула щелепу.

— Дуже підтримуюче.

— Я не Дрейвен. Я не вмію красиво заспокоювати.

Ці слова чомусь змусили її завмерти.

Не тому, що він згадав Дрейвена.

А тому, як саме сказав це.

Наче між ними було щось, чого вона ще не розуміла.

Астрея повільно підвелася з підлоги.

Ноги були слабкими після безсонної ночі.

Вона підійшла до дверей, але відкрила їх не одразу.

Частина її все ще боялася побачити за ними Дрейвена.

І ще більше боялася не побачити.

Коли двері все ж відчинилися, у коридорі стояв лише Кайлен.

Темне волосся було трохи скуйовдженим, під очима залягли тіні, ніби він теж не спав усю ніч.

Але погляд залишався уважним.

Обережним.

Наче він боявся сказати щось не те.

— Де Дрейвен?

Питання вирвалося швидше, ніж вона встигла подумати.

І одразу пошкодувала.

Кайлен помітив.

Звичайно помітив.

Але нічого не сказав.

Лише трохи відвів погляд.

— Пішов.

У грудях щось неприємно стиснулося.

Астрея одразу розізлилася на себе за це.

Чому її це взагалі хвилює?

Після всього.

Після брехні.

Після того, як він приховував правду.

Але попри все…

вчора вночі вона все одно хотіла, щоб він залишився.

І це дратувало найбільше.

Кайлен мовчки дивився на неї кілька секунд.

— Він не хотів іти.

Астрея різко підняла очі.

— Я не питала.

— Ні. Але хотіла.

Вона стиснула руки в кулаки.

— Ви обоє маєте жахливу звичку робити вигляд, ніби знаєте мене краще, ніж я сама.

Кайлен ледь всміхнувся.

— Повір, якби ми справді тебе знали, було б значно простіше.

Ця відповідь чомусь вибила її з рівноваги.

Бо вперше за весь час хтось говорив із нею чесно.

Без загадок.

Без красивих фраз.

Просто чесно.

Астрея втомлено провела рукою по волоссю.

— Я не хочу сьогодні нікого бачити.

— Уже пізно.

Вона насупилася.

— Що це означає?

Кайлен трохи напружився.

І це одразу їй не сподобалося.

— Директор хоче тебе бачити.

Серце неприємно стиснулося.

— Навіщо?

— Думаю, через учорашній спалах.

Астрея нервово видихнула.

Звісно.

Вибух магії посеред ночі навряд чи залишився непоміченим.

Особливо тут.

Особливо після того, що вона тепер знала про себе.

— І що мені сказати?

Кайлен уважно подивився на неї.

— Правду.

Вона гірко всміхнулася.

— Я сама її ще не знаю.

Коридори академії сьогодні здавалися іншими.

Холоднішими.

Кожен погляд, який ковзав по Астреї, відчувався надто гостро.

Наче люди вже щось знали.

Наче бачили її тріщини навіть крізь одяг.

Вона йшла поруч із Кайленом мовчки, стискаючи рукави светра сильніше.

У голові шуміло від недосипу й тривоги.

А ще — від думок про Дрейвена.

Вона ненавиділа це.

Ненавиділа те, як сильно він застряг у її голові.

Його голос.

Його погляд.

Те, як він стояв за дверима вночі й не пішов.

Навіть після того, як вона вигнала його.

— Ти зараз знову думаєш про нього.

Астрея мало не спіткнулася.

— Що?

Кайлен ледь усміхнувся.

— У тебе буквально однаковий вираз обличчя щоразу, коли хтось згадує Дрейвена.

— Я не думаю про нього.

— Брешеш.

— Ти мене дратуєш.

— Це вже чесніше.

Попри все, Астрея ледь помітно всміхнулася.

І одразу сама здивувалася цьому.

Бо вперше за останню добу їй стало трохи легше.

Кайлен помітив її усмішку, але не став нічого говорити.

І за це вона була вдячна.

Вони звернули в довгий коридор із високими вікнами.

Світло тут падало прямо на кам’яну підлогу, але Астрея все одно відчувала холод.

Раптом попереду з’явилася група студентів.