Розділ 6. Те, чого вона не пам’ятає

Астрея не спала до самого ранку.

Після того, що сталося, сон здавався чимось далеким і майже неможливим. Вона сиділа біля вікна, підтягнувши ноги до себе, і дивилася, як повільно світлішає небо.

Але навіть світанок не приносив спокою.

У голові знову й знову лунав той голос.

«Вони тебе знайшли.»

Пальці мимоволі стиснули тканину ковдри.

Вона не розуміла, що відбувається. Не розуміла, чому всі навколо говорять із нею так, ніби знають щось значно більше.

І найбільше її лякало те, що Дрейвен теж мовчав.

Він не пішов одразу після тієї ночі.

Зараз він стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях, і виглядав так, ніби думав про щось надто важке.

Темрява навколо нього сьогодні була спокійнішою.

Але не він сам.

— Ти так і будеш мовчати? — тихо спитала Астрея.

Дрейвен перевів на неї погляд.

Втомлений.

Наче ця ніч виснажила його не менше, ніж її.

— Я думаю, що тобі сказати.

— Правду було б непоганим початком.

Його губи ледь смикнулися, але усмішка швидко зникла.

Астрея опустила погляд на свої руки.

Золоті тріщини вже майже не світилися, але тепер їх стало більше.

Тонкі лінії простягалися вище по зап’ястю.

І це змушувало серце стискатися.

— Я не хочу бути цим, — тихо сказала вона.

Дрейвен мовчки дивився на неї кілька секунд.

— У тебе не питали.

Вона гірко всміхнулася.

— Чудово. Просто чудово.

Він повільно відійшов від дверей і зупинився поруч із вікном.

Світло світанку ледь торкалося його обличчя, але навіть зараз він здавався частиною ночі.

Наче темрява ніколи повністю його не відпускала.

— Пам’ятаєш щось із дитинства? — раптом спитав він.

Астрея насупилася.

— Дивне питання.

— Відповідай.

Вона зітхнула й відвела погляд.

— Не дуже. Уривками. Чому?

Дрейвен мовчав.

І від цього мовчання всередині починало наростати погане передчуття.

— Дрейвен.

Він повільно повернув голову до неї.

— Тебе ховали.

Світ ніби завмер.

Астрея кліпнула, не впевнена, що правильно почула.

— Що?..

— Тебе ховали від них. Дуже довго.

Її серце почало битися швидше.

— Від кого саме?!

— Від тих, хто шукає таких, як ти.

Вона різко підвелася.

— Я не розумію, про що ти говориш!

— Я знаю.

Його спокій зараз дратував майже до сліз.

— Тоді поясни мені нормально!

Золото під її шкірою раптово спалахнуло.

Вікна здригнулися.

Дрейвен одразу підійшов ближче.

— Астрея, заспокойся.

— Не наказуй мені заспокоїтися!

Її голос зірвався.

У грудях усе стискалося від страху, злості й нерозуміння.

— Усі говорять загадками! Усі щось приховують! А я навіть не знаю, хто я така!

Повітря в кімнаті стало гарячішим.

Золоті іскри знову почали з’являтися навколо неї.

Дрейвен різко схопив її за руки.

— Подивись на мене.

— Відпусти!

— Астрея!

Вона здригнулася.

Його голос прозвучав настільки жорстко, що навіть магія навколо на секунду завмерла.

Її очі зустрілися з його.

Темні.

Серйозні.

І дивно спокійні.

— Ти не монстр, — тихо сказав він.

У горлі раптом стало боляче.

Бо саме цього вона боялася найбільше.

— Тоді чому всі дивляться на мене так, ніби я ним стану?..

Після цих слів у кімнаті настала тиша.

Дрейвен не відповів одразу.

І це було гірше за будь-яку відповідь.

Астрея відчула, як серце повільно провалюється кудись вниз.

— Дрейвен…

Він заплющив очі лише на секунду.

Наче вже шкодував про те, що скаже далі.

— Бо твоє світло може або врятувати цей світ…

Його голос став тихішим.

— Або спалити його повністю.

І в ту ж мить за вікном щось вибухнуло.

Небо розсік золотий спалах.

Такий самий, як її магія.

Астрея не спала до самого ранку.

Після того, що сталося, сон здавався чимось далеким і майже неможливим. Вона сиділа біля вікна, підтягнувши ноги до себе, і дивилася, як повільно світлішає небо.

Але навіть світанок не приносив спокою.

У голові знову й знову лунав той голос.

«Вони тебе знайшли.»

Пальці мимоволі стиснули тканину ковдри.

Вона не розуміла, що відбувається. Не розуміла, чому всі навколо говорять із нею так, ніби знають щось значно більше.

І найбільше її лякало те, що Дрейвен теж мовчав.

Він не пішов одразу після тієї ночі.

Зараз він стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях, і виглядав так, ніби думав про щось надто важке.

Темрява навколо нього сьогодні була спокійнішою.

Але не він сам.

— Ти так і будеш мовчати? — тихо спитала Астрея.

Дрейвен перевів на неї погляд.

Втомлений.

Наче ця ніч виснажила його не менше, ніж її.

— Я думаю, що тобі сказати.

— Правду було б непоганим початком.

Його губи ледь смикнулися, але усмішка швидко зникла.

Астрея опустила погляд на свої руки.

Золоті тріщини вже майже не світилися, але тепер їх стало більше.

Тонкі лінії простягалися вище по зап’ястю.

І це змушувало серце стискатися.

— Я не хочу бути цим, — тихо сказала вона.

Дрейвен мовчки дивився на неї кілька секунд.

— У тебе не питали.

Вона гірко всміхнулася.

— Чудово. Просто чудово.

Він повільно відійшов від дверей і зупинився поруч із вікном.

Світло світанку ледь торкалося його обличчя, але навіть зараз він здавався частиною ночі.

Наче темрява ніколи повністю його не відпускала.

— Пам’ятаєш щось із дитинства? — раптом спитав він.

Астрея насупилася.

— Дивне питання.

— Відповідай.

Вона зітхнула й відвела погляд.

— Не дуже. Уривками. Чому?

Дрейвен мовчав.

І від цього мовчання всередині починало наростати погане передчуття.

— Дрейвен.

Він повільно повернув голову до неї.

— Тебе ховали.

Світ ніби завмер.