Розділ 5. Те, що ховається в темряві

Астрея прокинулася різко, ніби хтось висмикнув її зі сну.

У грудях важко калатало серце, а дихання збилося так, ніби вона щойно бігла крізь темний ліс без можливості зупинитися. Кімната була темною, тільки місячне світло ледь торкалося підлоги біля вікна, але цього разу ніч здавалася іншою. Не спокійною. Не тихою.

Наче в ній хтось був.

Вона повільно сіла на ліжку, притиснувши долоню до грудей. Повітря стало холоднішим, і від цього холоду по шкірі побігли мурашки.

— Це просто сон… — тихо прошепотіла вона сама собі, ніби намагалася заспокоїти власне серце.

Але всередині все одно щось стискалося.

Її погляд ковзнув на руки — і вона завмерла.

Золоті тріщини знову світилися.

Тонкі лінії під шкірою ледь мерехтіли теплим світлом, але тепер це не здавалося красивим. Це виглядало так, ніби щось ізсередини намагалося вирватися назовні.

Астрея нервово провела пальцями по зап’ястю.

— Ні… тільки не зараз…

І тоді вона почула голос.

Тихий.

Майже нечутний.

— Астрея…

Вона різко підняла голову.

У кімнаті нікого не було.

Але страх уже повільно заповзав під шкіру.

— Хто тут?..

Тиша.

Важка. Густа.

А потім біля стіни щось ворухнулося.

Темрява.

Спочатку вона здалася звичайною тінню, але за секунду почала рухатися. Повільно. Ненормально. Наче жива.

Астрея відчула, як холод стискає легені.

Вона підвелася з ліжка, відступаючи назад, хоча чудово розуміла — втекти не вийде.

— Відійди від мене…

Її голос тремтів.

Темрява ніби усміхнулася.

— Ти вже належиш нам.

Від цього голосу все всередині похололо. Він був дивний, спотворений, ніби говорила не одна істота, а десятки одразу.

Астрея інстинктивно виставила руку вперед, і золото під шкірою різко спалахнуло яскравіше.

Повітря здригнулося.

Але замість того, щоб зникнути, тінь стала ближчою.

Ще ближчою.

У горлі стало сухо.

Вона вперше по-справжньому злякалася.

Не через магію.

Не через тріщини.

А через те, що була сама.

І саме в цю мить двері різко відчинилися.

Темрява в кімнаті ніби сіпнулася.

Дрейвен увійшов швидко, майже безшумно, але поруч із ним повітря миттєво стало іншим. Важчим. Гострішим.

Безпечнішим.

Його погляд одразу знайшов її.

І в той момент Астрея ледь не видихнула від полегшення.

Ненормального. Небезпечного полегшення.

Бо вона чекала саме його.

— Відійди від неї, — тихо сказав Дрейвен.

Його голос був спокійним, але в ньому було щось таке, від чого навіть стіни ніби завмерли.

Тінь засміялася.

— Пізно.

І наступної секунди все сталося надто швидко.

Темрява різко кинулася вперед.

Астрея навіть не встигла скрикнути, як Дрейвен уже опинився поруч. Його рука миттєво притягнула її до себе, закриваючи від удару.

І тоді вона відчула його силу.

Справжню.

Не просто магію.

Не просто темряву.

Це було щось значно більше.

Ніч навколо нього буквально ожила. Чорний серпанок зірвався з його тіла, заповнюючи кімнату, і Астрея затамувала подих.

Темрява слухалася його.

Ніби він був створений із неї.

Тінь перед ними різко відступила.

Вперше — налякано.

Астрея підняла погляд на Дрейвена… і серце пропустило удар.

Його очі були повністю чорними.

Без жодного світла.

Без жодної людяності.

І це мало б налякати її.

Мало.

Але замість страху вона відчула дивний біль десь глибоко всередині, ніби зрозуміла: він теж постійно бореться із собою.

Дрейвен повільно повернув голову до неї.

— Не дивись так, — тихо сказав він.

Але вона не могла відвести очей.

Бо вперше бачила його справжнім.

Не холодного хлопця з вічними насмішками.

Не того, хто завжди поводився так, ніби йому байдуже.

А того, хто ніс у собі щось темне й страшне… зовсім сам.

За секунду його темрява різко зірвалася вперед, розриваючи тінь на шматки.

Кімната здригнулася.

І все стихло.

Тільки її серце продовжувало шалено битися.

Дрейвен стояв нерухомо, важко дихаючи, ніби стримував щось усередині себе.

Астрея повільно зробила крок ближче.

— Хто ти?.. — тихо запитала вона.

Він опустив очі.

І вперше за весь час у його погляді промайнуло щось схоже на втому.

А може… біль.

— Той, від кого тобі варто триматися подалі.

І чомусь саме після цих слів їй захотілося підійти ще ближче.

У кімнаті стало тихо.

Настільки тихо, що Астрея чула власне дихання.

І його.

Дрейвен стояв навпроти неї нерухомо, але вона бачила, як напружені його плечі. Наче навіть після того, як тінь зникла, він досі був готовий до удару.

Темрява навколо нього повільно розчинялася, ніби неохоче відпускала свого господаря назад.

Астрея не могла відірвати погляду від його очей.

Чорних.

Нелюдських.

Але чомусь саме зараз він здавався їй найживішим за весь час.

— Дрейвен… — тихо покликала вона.

Він одразу відвернувся.

Наче не хотів, щоб вона бачила його таким.

— Тобі не варто було це бачити.

Його голос став нижчим. Грубішим. У ньому більше не було тієї легкої насмішки, до якої вона вже почала звикати.

Лише втома.

Астрея зробила обережний крок ближче.

— Що це було?..

Він мовчав кілька секунд.

Потім повільно провів рукою по волоссю, ніби намагався зібрати думки докупи.

— Частина мене.

Від цих слів по її шкірі знову пробіг холод.

Не через страх.

Через те, як він це сказав.

Наче давно змирився з тим, що всередині нього живе щось страшне.

Астрея ковтнула клубок у горлі.

— Та тінь… вона сказала, що я належу їм.

Дрейвен різко підняв на неї погляд.

І цього разу в його очах майнула справжня тривога.

— Що саме вона сказала?

— «Ти вже належиш нам».

Після цих слів його щелепа напружилася.