Розділ 4. Світло, що тріскає

Астрея не спала.

Вона сиділа біля вікна, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася в ніч, яка більше не здавалася спокійною.

Світ змінився.

Чи, можливо… це вона змінилася.

Її пальці злегка тремтіли.

І тоді вона це побачила.

Тонка золота лінія.

Прямо на зап’ясті.

— Ні…

Астрея різко провела пальцями по шкірі, але тріщина не зникла. Навпаки — вона ледь засвітилася, ніби відгукнулася на дотик.

Тепло.

Живе.

Небезпечне.

— Це не може бути нормально…

— І не є.

Вона різко обернулася.

Дрейвен стояв у тіні, ніби був частиною цієї кімнати ще до того, як вона зайшла.

— Ти знову без дозволу, — тихо сказала вона.

— Ти знову в небезпеці, — спокійно відповів він.

Її погляд повернувся до руки.

Золота тріщина стала трохи довшою.

— Що це зі мною?..

Дрейвен повільно підійшов ближче.

Цього разу — без гри. Без насмішки.

Серйозно.

— Це ти, — сказав він.

— Ні, — вона різко похитала головою. — Це щось… неправильне.

— Це світло, яке не вміє жити в тобі спокійно.

Він зупинився поруч.

Його пальці обережно торкнулися її зап’ястя.

І в ту ж мить тріщина спалахнула яскравіше.

Астрея здригнулася.

— Не чіпай!..

Але було пізно.

Світло різко розповзлося далі — ще одна лінія, ще одна… ніби щось намагалося вирватися назовні.

Її дихання збилося.

— Я… не контролюю це…

— Я знаю, — тихо сказав Дрейвен.

І раптом…

його рука стиснула її сильніше.

Темрява від нього торкнулася її.

І золоті тріщини… завмерли.

Наче заспокоїлися.

Астрея повільно підняла на нього погляд.

— Ти…

— Я стримую це, — сказав він. — Поки що.

Тиша між ними стала густішою.

— А якщо ти не будеш поруч?..

Його погляд потемнів.

— Тоді ти або навчишся контролювати це…

він нахилився ближче

— або це знищить тебе.

Її серце стиснулося.

Але найстрашніше було інше:

вона не боялася тріщин.

Вона боялася того,
як сильно заспокоювала її його темрява.

Астрея мовчала.

Її погляд був прикутий до золотих тріщин на шкірі. Вони більше не палали — лише ледь мерехтіли під пальцями Дрейвена, ніби засинали від його темряви.

І це лякало.

Занадто.

— Чому це працює?.. — тихо спитала вона.

Дрейвен не відповів одразу.

Його рука все ще тримала її зап’ястя, але тепер обережніше. Наче він боявся натиснути сильніше й зламати щось крихке.

— Бо твоє світло нестабільне, — нарешті сказав він. — А моя темрява… поглинає хаос.

Астрея нервово всміхнулася.

— Звучить дуже заспокійливо. Особливо частина про темряву.

Ледь помітна усмішка ковзнула його губами.

— Ти все ще тут. Значить, я непогано справляюся.

Вона хотіла відповісти щось різке.

Але не встигла.

Раптовий біль пронизав її груди.

Астрея різко вдихнула, схопившись за серце.

— Астрея?

Світ навколо здригнувся.

Золото спалахнуло під її шкірою вже не тонкими лініями — тепер воно піднімалося вище, по шиї, ключицях, руках.

Тріщини світилися так яскраво, що кімната наповнилася теплим сяйвом.

— Ні… ні, ні…

Її голос зірвався.

Повітря стало гарячим.

Скло на вікнах затріщало.

Дрейвен різко наблизився.

— Дивись на мене.

Вона похитала головою, важко дихаючи.

— Я не можу…

— Астрея!

Його голос прозвучав жорстко.

Наказ.

Вона здригнулася й підняла погляд.

Темрява в його очах була спокійною. Глибокою. Холодною.

І дивним чином це втримало її.

— Дихай, — тихо сказав він. — Повільно.

Але світло вже виходило з-під контролю.

Золоті іскри закрутилися навколо кімнати, здіймаючи книги в повітря. Свічки спалахнули одночасно.

Астрея відчула, як сила буквально розриває її зсередини.

— Воно… болить…

Вона ледь стояла на ногах.

І тоді Дрейвен зробив те, чого вона точно не очікувала.

Він притягнув її до себе.

Різко.

Його долоня лягла на її спину, а друга — на шию, притискаючи ближче.

Темрява огорнула її миттєво.

М’яко.

Холодно.

Безпечно.

Астрея завмерла.

Її магія ще кілька секунд бунтувала, але потім… почала стихати.

Золото на шкірі повільно згасало.

Її дихання залишалося збитим.

Занадто близько.

Вона відчувала його серце. Його тепло. Його запах — темний, деревний, із чимось небезпечно солодким.

— Ти божевільний, — прошепотіла вона, не маючи сил відсторонитися.

— Можливо.

Його голос пролунав прямо над її головою.

— Але ти щойно мало не знищила половину кімнати.

Астрея тихо нервово засміялася.

І це здивувало їх обох.

Тиша стала іншою.

Не небезпечною.

Живою.

Дрейвен повільно опустив погляд на її обличчя.

А тоді завмер.

Бо одна золота тріщина з’явилася просто під її оком.

Найтонша.

Найяскравіша.

І неймовірно красива.

— Що?.. — тихо спитала вона.

Він повільно підняв руку й ледь торкнувся цієї лінії пальцями.

Його дотик був майже невагомим.

— Ти змінюєшся, Астрея.

Її серце пропустило удар.

— І це погано?

Він мовчав кілька секунд.

А потім тихо відповів:

— Я ще не вирішив.

І чомусь саме ця відповідь змусила її серце битися сильніше.

Астрея

Він досі тримав її.

І це було неправильно.

Настільки неправильно, що серце мало б кричати про небезпеку. Мало б змушувати її відштовхнути його, втекти, закритися від цієї темряви.

Але замість страху…

вона відчувала спокій.

Астрея ненавиділа це.

Її пальці несвідомо стиснули тканину його сорочки сильніше, і вона одразу помітила, як Дрейвен завмер.

Ніби теж це відчув.

Кімната ще пахла магією — гарячим золотом і холодною ніччю. Повітря було важким після спалаху сили, але поруч із ним дихати ставало легше.