Розділ 3. Дотик темряви

Вітер був занадто холодним для цього вечора.

Астрея стояла на краю кам’яного балкона, стискаючи пальцями холодні перила. Небо було темним, але не порожнім — у ньому жевріло щось більше, ніж просто ніч. Щось… живе.

Вона відчувала це під шкірою.

Темрява більше не просто торкалася її — вона дихала разом із нею.

— Ти знову тікаєш від себе, — пролунав голос за спиною.

Низький. Спокійний. Небезпечний.

Астрея не обернулася одразу. Вона вже знала, хто це.

— А ти знову думаєш, що маєш право мене шукати, — тихо відповіла вона.

Кроки.

Повільні. Впевнені.

Дрейвен підійшов ближче, і повітря навколо ніби стало густішим. Вона відчула його ще до того, як він опинився поруч.

— Я не шукаю тебе, — сказав він. — Я знаходжу.

Вона різко повернулася.

Їхні погляди зустрілися — і світ навколо ніби зник.

У його очах була ніч. Глибока. Безкінечна. І небезпечно притягуюча.

— Ти граєшся з вогнем, — прошепотіла вона.

— Ні, — він нахилився ближче, майже торкаючись її. — Я граюся з тобою.

Серце Астреї пропустило удар.

Вона мала відступити. Мала піти.
Але не зробила цього.

Бо правда була страшнішою за темряву:

вона не хотіла.

Його рука повільно піднялася, зупинилася на мить… і торкнулася її зап’ястя.

І в цей момент світ розірвався.

Темрява вибухнула всередині неї — гаряча, жива, неконтрольована.

Астрея різко вдихнула, впившись пальцями в його плащ.

— Ти це відчуваєш?.. — прошепотіла вона.

Дрейвен не відвів погляду.

— Я це викликаю.

І це було найстрашніше.

Бо якщо він був причиною…
то він же міг стати її кінцем.

Темрява не відступила.

Вона не зникла, як раніше. Не розчинилася в повітрі.
Вона залишилась… всередині.

Астрея повільно підняла погляд на Дрейвена. Її дихання було нерівним, а пальці досі стискали його плащ, ніби це було єдине, що тримало її в реальності.

— Це… неправильно, — ледве чутно сказала вона.

Але її голос не звучав переконливо.

Дрейвен усміхнувся ледь помітно. Не насмішливо — швидше так, ніби він уже знав цю відповідь наперед.

— Неправильно? — тихо повторив він, нахиляючись ближче. — Чи просто небезпечно?

Його голос ковзнув по її шкірі, як теплий подих.

Астрея заплющила очі на мить. Вона мала відштовхнути його. Мала нагадати собі, ким він є.

Темрява. Загроза. Помилка.

Але…

Його пальці обережно ковзнули по її зап’ястю вище, і разом із цим рухом щось у ній знову відгукнулося. Глибоко. Сильно. Неминуче.

— Ти відчуваєш це так само, як і я, — прошепотів Дрейвен.

Не питання.

Вирок.

Астрея різко відкрила очі.

— Це не означає, що я дозволю цьому статися.

— Ти вже дозволила, — тихо відповів він.

Між ними зависла тиша.

Вона була важчою за будь-які слова.

Десь далеко гуркнуло небо, і в ту ж мить золоті іскри, що ще недавно танцювали навколо них, раптом потемніли — ніби світло боролося з чимось сильнішим.

Астрея здригнулася.

— Що це?..

Дрейвен перевів погляд у темряву за її спиною. Його обличчя на мить стало серйозним.

— Це не я, — сказав він тихо.

І саме це налякало більше за все.

Бо якщо не він…
то що тоді відгукується на її силу?

Раптово повітря розірвалося холодом.

Темрява згустилася, ніби хтось спостерігав. Чекав.

Астрея зробила крок назад — але Дрейвен різко схопив її за руку, притягнувши ближче.

— Не рухайся.

Його голос змінився. Став жорсткішим. Захисним.

І вперше вона відчула не тільки небезпеку від нього…

а й безпеку поруч із ним.

— Ти ж казала, що я помилка, — тихо сказав він, не відводячи погляду від темряви.

Астрея ковтнула повітря.

— Я і зараз так думаю.

Його пальці стиснули її руку трохи сильніше.

— Тоді запам’ятай, — прошепотів він, нахиляючись до її вуха, — іноді саме помилки… рятують життя.

Темрява здригнулася.

І цього разу — вона відповіла.

Темрява не просто здригнулася.

Вона ожила.

Згусток чорного туману відірвався від повітря й повільно сформувався в щось… більше. Щось із формою, але без обличчя. Без душі.

Астрея затамувала подих.

— Це… не може бути…

— Може, — тихо відповів Дрейвен, і в його голосі вперше з’явилося напруження. — І воно прийшло за тобою.

Тінь зробила крок.

І в ту ж мить холод пробігся по її шкірі, проникаючи глибше, ніж просто страх.

Астрея різко відсмикнула руку, але темрява навколо вже реагувала на неї — тягнулася, ніби впізнавала.

— Ні… ні, я не дозволю…

Її голос здригнувся, але в грудях уже спалахнуло світло.

Тепле. Золоте.

Сила, яку вона так довго стримувала.

— Астрея, не зараз, — різко сказав Дрейвен. — Ти не контролюєш—

Пізно.

Світло вирвалося з її долонь, розриваючи темряву перед нею. Простір спалахнув золотом, і на мить здалося, що все закінчиться тут і зараз.

Але тінь… лише засміялася.

Беззвучно.

І розсипалася на десятки тонких ниток, що миттєво обвилися навколо Астреї.

— Ах!..

Вона різко вдихнула, відчувши, як щось холодне проникає всередину.

— Я ж казав, — тихо, але жорстко прошепотів Дрейвен.

В наступну секунду він різко притягнув її до себе.

І темрява відступила.

Наче боялася.

Астрея завмерла.

Її тіло досі тремтіло, але… поруч із ним усе стихало. Наче його присутність була щитом.

— Чому… — прошепотіла вона. — Чому воно відступило?

Дрейвен не відповів одразу.

Його рука все ще тримала її за талію, занадто близько, занадто… правильно.

— Бо воно знає, хто я, — нарешті сказав він тихо.

Астрея підняла на нього погляд.

— І хто ж ти?

Мить тиші.

Його очі потемніли ще більше.

— Той, кого навіть темрява не чіпає першою.

Її серце стиснулося.

— Це має мене заспокоїти?

Ледь помітна усмішка.

— Ні, — відповів він. — Це має тебе насторожити.