Розділ 2. Каел

Я відчув її ще до того, як побачив.

Золото.

Воно різало темряву, як ніж. Чисте. Живе. Неможливе.

Я завмер серед дерев.

— Ні… — тихо видихнув я.

Це не могло бути правдою.
Не тут. Не зараз.

Але воно було.

Світло рухалося між деревами, наближаючись. І разом із ним — вона.

Дівчина.

Звичайна… на перший погляд.

Але варто було їй зробити ще один крок — і я відчув це чітко.

Вона не просто носила в собі магію.

Вона була її джерелом.

Я стиснув кулаки.

— Забирайся… — прошепотів я в темряву, ніби вона могла почути.

Але вона йшла далі.

Прямо до межі.
Прямо до мене.

Я вийшов із тіні, коли вона вже була надто близько.

— Тут не місце для тебе.

Вона здригнулася, обернулася.

І наші погляди зустрілися.

Світ на мить завмер.

Я бачив страх у багатьох очах.

Але не в її.

Вона дивилася на мене… ніби не боялася.
Ніби я не був тим, ким є насправді.

І це було найнебезпечніше.

Вона зробила крок ближче.

Я відчув, як темрява всередині мене ворухнулася.

— А якщо я не хочу йти? — тихо сказала вона.

Я ледь усміхнувся.

Вперта.

— Тоді ти пошкодуєш.

Але вона не відступила.

Замість цього — ще ближче.

Я вдихнув глибше.

Запах світла.
Теплий. Живий.
Заборонений.

— Скільки тобі? — запитав я, більше щоб відволіктися.

— Дев’ятнадцять. А тобі?

Я мовчав секунду.

— Двадцять два.

Брехня.

Але найменша з усіх.

Я дивився на неї… і розумів: якщо вона зробить ще один крок — усе зміниться.

І вона зробила.

Її золото спалахнуло.

Я не встиг зупинити.

Світло вирвалося назовні, торкнулося темряви… і розбудило її.

— Чорт… — прошепотів я.

Вони прокинулися.

Тіні зрушили з місця.

Я різко схопив її за зап’ястя.

Холод мого дотику зустрівся з її теплом — і на секунду світ завмер.

Вона здригнулася.

— Ти навіть не уявляєш, що ти таке, — сказав я тихо.

І це була правда.

Вона була ключем.

А значить — небезпекою.

— То скажи мені, — відповіла вона.

Я не міг.

Як сказати людині, що її існування може зруйнувати все?
Що вона — саме те, за чим полюють у цьому лісі?

Я різко відпустив її.

— Йди.

Але вона не пішла.

Звісно.

Вона залишилась.

І тоді сталося те, чого я боявся.

Темрява рушила.

Швидко. Жадібно.

Вона вже належала їм.

Я притягнув її до себе, коли тіні кинулися вперед.

— Не дивись, — сказав я.

Але було пізно.

Її світло вибухнуло.

І цього разу сильніше.

Тіні відступили… але не зникли.

Вони чекали.

І я знав — часу майже немає.

— Тримайся, — різко сказав я.

Я переніс нас.

Далі від лісу. Далі від межі.

Але навіть тут її світло ще палало.

Вона дивилася на мене.

Довірливо.

Небезпечно.

— Ти завжди так рятуєш людей?

Я стиснув щелепу.

— Я не рятую.

Я знав, чим це закінчиться.

Я вже бачив це.
Колись.

І вдруге я цього не допущу.

Вона почала слабшати.

Світло згасало.

Очі повільно заплющувалися.

Я підхопив її, не даючи впасти.

— Не треба… — прошепотіла вона. — Не йди…

Серце на секунду… ніби зупинилося.

Дурниця.

У мене немає серця для цього.

Я провів пальцями по її волоссю.

— Ти не повинна пам’ятати мене, — тихо сказав я.

Бо якщо пам’ятатиме — повернеться.

А якщо повернеться…

Я не зможу її врятувати.

Цього разу.

Я торкнувся її чола.

Темрява слухалась мене.

Спогади зникли.

Ліс. Я. Світло.

Усе.

Я відніс її до міста.

До її дому.

Люди дивилися з підозрою. Зі страхом.

І правильно робили.

Я постукав у двері.

Відкрили майже одразу.

Жінка — її мати.

Очі повні паніки.

Я мовчки передав їй дівчину.

— Вона знепритомніла, — сказав коротко.

Мій голос звучав чужо.

Неживо.

Чоловік з’явився позаду.

Дивився на мене уважно.

— Хто ти?

Я не відповів.

Бо це не мало значення.

Я вже розвернувся, щоб піти…

Але зупинився на мить.

Подивився на неї востаннє.

Спокійна. Тиха. Жива.

Без мене.

— Так буде краще, — прошепотів я.

І зник.

Але навіть коли темрява знову прийняла мене…

Я відчував це.

Золото.

Воно не зникло.

І це означало лише одне.

Я не мав повертатися.

Це було перше правило.

Перше і єдине, яке я ніколи не порушував.

До сьогодні.

Я стояв на краю лісу, дивлячись у бік міста.

Світло.

Звичайне людське світло.

І серед нього — її.

Я відчував.

Слабше, ніж раніше.

Але достатньо, щоб не сплутати.

— Чорт… — тихо видихнув я.

Треба було піти.

Забути.

Я все зробив правильно.

Стер спогади.

Відніс її додому.

Вона в безпеці.

Кінець.

Логічно.

Правильно.

І все ж…

Я не рухався.

Наче щось тримало.

Дурість.

Я провів рукою по обличчю.

— Це не твоє діло, — тихо сказав сам собі.

І саме в цей момент відчув це.

Різко.

Сильніше.

Золото.

Я підняв голову.

— Ні…

Вона не мала…

Вона не повинна була так швидко…

Я стиснув кулаки.

— Ти серйозно?..

Я заплющив очі на секунду.

Видихнув.

І вже знав.

Я піду.

Її будинок я знайшов швидко.

Занадто легко.

Наче мене тягнуло.

Я зупинився в тіні.

Дивився на вікна.

Світло горіло лише в одній кімнаті.

— Спиш?.. — тихо пробурмотів я.

Ні.

Я відчував — не спить.

Неспокій.

Такий самий, як у мене.

Я стиснув щелепу.

— Іди звідси, — сказав сам собі.

Ноги не послухались.

Звісно.

Я тихо зітхнув.

І в наступну секунду вже стояв ближче.