Розділ 1. Аурелія

Я не мала йти в той ліс.

Я знала це. Серйозно знала.

Мама сто разів казала не наближатися туди. Особливо ввечері. Особливо сьогодні.

Але, як завжди… я не послухала.

У місті було занадто шумно. Свято, музика, люди — всі сміялися, раділи, а мені чомусь стало важко дихати. Наче я не там.

Тому я просто пішла.

Спочатку — повз будинки. Потім — далі. А потім сама не помітила, як опинилася біля лісу.

Я зупинилася.

— Ну і що ти робиш?.. — тихо сказала сама до себе.

Було трохи страшно.

Але водночас… дивно тягнуло вперед.

Я зробила крок.

Потім ще один.

Повітря тут було інше. Холодніше. Тихіше.

Я провела пальцями по руці й раптом завмерла.

Знову це.

Тепло.

Наче щось під шкірою… ворухнулося.

— Та що зі мною… — пробурмотіла я.

І саме тоді почула голос.

— Тут не місце для тебе.

Я різко обернулася.

Серце аж підскочило.

Він стояв між деревами. Спочатку я навіть не роздивилась обличчя — тільки силует. Темний. Нерухомий.

— Ти мене налякав, — видихнула я, роблячи крок назад.

Він не відповів.

Лише дивився.

І від цього погляду стало… не по собі.

Але я чомусь не пішла.

— Ти тут живеш, чи що? — спитала я, намагаючись звучати нормально.

— Йди звідси, — коротко сказав він.

— А якщо ні?

Я сама здивувалась, що це сказала.

Мовчання.

А потім він зробив крок вперед.

Тепер я бачила його чітко.

Темне волосся. Серйозне обличчя. І очі… дивні.

Ніби холодні. Але не зовсім.

— Ти не розумієш, куди зайшла, — сказав він тихіше.

— То поясни, — я схрестила руки. — Бо виглядає, ніби ти просто лякаєш людей.

На мить здалося, що він ледь усміхнувся.

— Скільки тобі?

— Дев’ятнадцять. А тобі?

Він трохи затримався з відповіддю.

— Двадцять два.

Не знаю чому, але це прозвучало… дивно.

— І ти тут стоїш у лісі й командуєш? — я хмикнула.

— Я намагаюся, щоб ти не зробила дурницю.

— Запізно, — я розвела руками. — Я вже тут.

І саме в цей момент сталося щось дивне.

Тепло в мені різко посилилось.

Я стиснула пальці.

— Чорт…

Світло.

Слабке, але справжнє — воно ковзнуло по моїй шкірі.

Я різко вдихнула.

— Ти це бачиш?..

Він уже був поруч.

Занадто швидко.

Схопив мене за руку.

Я здригнулася.

— Ти навіть не уявляєш… — тихо сказав він.

Його голос змінився.

І це мене налякало більше, ніж усе інше.

— То скажи, — прошепотіла я.

Він дивився на мене кілька секунд.

Наче щось вирішував.

А потім різко відпустив.

— Йди додому.

— Ні.

Він насупився.

— Ауреліє…

Я завмерла.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?..

Він нічого не відповів.

І в цю секунду… щось у лісі змінилося.

Я не одразу зрозуміла що.

Просто стало холодніше.

І тихіше.

Занадто тихо.

— Ти це відчуваєш?.. — прошепотіла я.

Він різко обернувся.

— Чорт…

— Що?

Він знову подивився на мене.

І цього разу в його очах був не холод.

А тривога.

— Пізно, — сказав він.

І раптом темрява навколо… рухнулась.

Я ще довго стояла біля того місця.

Наче якщо не зрушу — щось повернеться.

Дурна думка.

Але я все одно не могла піти.

— Ну і що це було?.. — тихо сказала я в темряву.

Ліс не відповів.

Звісно.

Тільки вітер ледь ворухнув листя.

Я обхопила себе руками.

Холодно.

І дивно… порожньо.

Наче щось тільки що було поруч.

І зникло.

Я зробила крок назад.

Потім ще один.

І раптом зупинилася.

— Та ні…

Я різко обернулася.

Нікого.

Тільки дерева.

— Мені реально це все здається, — пробурмотіла я.

Але серце билося занадто швидко для “здається”.

Я глибоко вдихнула.

— Все. Досить. Йду додому.

Цього разу я змусила себе розвернутися.

І піти.

Спочатку повільно.

Потім швидше.

А потім майже побігла.

Наче щось могло піти за мною.

Хоча… я навіть не знала що.

Коли я вибігла до дороги, стало трохи легше.

Світло ліхтарів.

Звичайні звуки міста.

Все як завжди.

Я зупинилася, сперлася руками об коліна, намагаючись вирівняти дихання.

— Ну ти і панікерка… — тихо сказала я собі.

Але це не була паніка.

Це було інше.

Я повільно піднялася.

І тоді помітила.

Моя рука.

Я завмерла.

На шкірі ще ледь-ледь залишалось… щось.

Наче золотий відблиск.

Я провела пальцями.

І він зник.

— Клас, — видихнула я. — Тепер мені ще й мерещиться.

Я нервово усміхнулась.

Але всередині було не смішно.

Зовсім.

Дім зустрів мене світлом і голосами.

— Ауреліє?! — мама виглянула з кухні. — Де ти була?

— Гуляла, — швидко відповіла я, знімаючи куртку.

— В лісі? — вона одразу насупилась.

Я закотила очі.

— Мам…

— Я ж казала туди не ходити!

— Я недалеко була, — збрехала я.

Вона уважно подивилась на мене.

— Ти бліда.

— Та нормально я.

— А руки чого холодні?

Я завмерла на секунду.

— Бо вечір? — спробувала пожартувати.

Вона не посміхнулась.

— Іди їсти.

— Не хочу.

— Ауреліє.

Я видихнула.

— Добре.

Я сіла за стіл.

Взяла вилку.

І зрозуміла, що не відчуваю смаку.

Зовсім.

— Слухай, — мама сіла навпроти. — Ти точно в порядку?

Я підняла на неї очі.

І раптом захотіла сказати правду.

Що в лісі був хтось.

Що щось сталося.

Що я не розумію, що зі мною.

Але…

— Так, — сказала я. — Просто втомилась.

Вона ще кілька секунд дивилась.

Потім кивнула.

— Добре.

Але я бачила — не повірила.

Вночі я довго не могла заснути.

Крутилась.

Думала.

Ні про що конкретне.

Просто… відчуття.