Розділ 38

— Варто! — кричить не своїм голосом майстер Оссіан. — Варто!

Ледь не зриваючи двері з петель, у кімнату забігають уже знайомі мені амбали.

— Вона, вона, — тицяє в мене тремтячим пальцем магістр. — Убила його величність!

Охоронці лише на секунду зволікають, а потім один із них впивається в мене величезною лапищею, хапаючи за плече, а другий нахиляється перевірити, чи живий король. А уважно оглянувши тіло, підтверджує смерть, злегка похитуючи головою.

— Убила-а-а-а, — продовжує вити Катель. — А я нічого не встиг зробити. Це все її іншосвітня магія!

Очі в мене від подиву стають величезними, як блюдця.

— Тривога! — наблизившись до вікна, кричить стражник, викликаючи підмогу.

З вулиці чується брязкіт і гуркіт, і я уявляю, як десяток гвардійців збігає сходами.

— Ні! Ні! Це не я! — хочу заволати щосили, але з горла виривається лише здавлений хрип. Язик у роті здається якимось чужим і неповоротким, як після споліскування лідокаїном.

— Волдо, його вбив Волдо, — все-таки примудряюся проскреготати, сильно спотворюючи звуки. Вартові засмучено озираються, явно мені не довіряючи.

— Волдо? Вона сказала Волдо? — той, що мене тримає, ставить запитання тому, що стоїть біля вікна.

Я відчайдушно киваю, а ті знизують плечима.

— Ну, обшукай про всяк випадок кабінет, — наказує перший.

«Навіщо обшукувати? Він же стоїть прямо біля вас», — хочу сказати, але з самовдоволеної усмішки Ґабріеля розумію, що його ніхто, крім мене, не бачить. Крім мене і його батька, який, мабуть, цьому й посприяв.

Втома накочує хвилею, а на зміну відчаю, що терзає душу, приходить апатія і глуха туга. Здатися? Просто так узяти й опустити руки, змирившись із долею? Ні, я не можу. Не маю права. Я буду боротися до кінця, чого б мені це не коштувало.

Двері, що різко відчинилися, змушують перелякано здригнутися. Я очікую побачити на порозі варту, що прибула на підмогу, але замість них уривається Доріан. Він, одразу ж знайшовши мене очима, ледь помітно киває, а потім, зробивши дивний пас рукою, випускає з долоні напівпрозорий темно-сірий туман, який ажурним павутинням огортає двері. Ниточки плетіння чорніють і застигають кам'яною смолою, перешкоджаючи гвардійцям, які вже прибігли, відчинити двері й проникнути всередину.

— Мерзотник! Як ти посмів?! — гарчить Доріан.

До появи чорного нівла я була готова, як і до того, що назустріч йому кинеться білий, а от для охоронців виникнення вовків, причому одного з них буквально з повітря, виявилося несподіванкою, як і поява на досі порожньому місці Ґабріеля. 

Але треба віддати охороні належне, вони за лічені хвилини справляються із потрясінням і, швидко зорієнтувавшись, хапають мага, який зводив на мене наклеп. Але я вже не звертаю на це уваги, із завмерлим серцем стежачи за битвою двох величезних звірів.

Відчуття дежавю охоплює мене, нагадуючи події в кабінеті Колчестера, але, на відміну від минулої битви, я знаю, що ця малою кров'ю не закінчиться. Не в змозі дивитися на те, як величезні тварини безжально рвуть одна одну, переводжу погляд на чоловіків.

Доріан стоїть, міцно стиснувши кулаки і зціпивши зуби. На скроні пульсує блакитна жилка, на щоках грають жовна. Видно, що йому дуже важко керувати своєю твариною. Така дія вимагає зусиль не тільки самого нівла, а і його господаря. Адже він казав, що пов'язані вони нерозривно, немов дві половинки душі.

Побіжно чіпляю очима Ґабріеля. Він теж застиг кам'яною статуєю у схожій, як у Доріана, стійці. Тримається зрадник непогано, видно, що в братів сили майже рівні, але в молодшого, судячи з усього, досвіду менше, і битися йому важче. На лобі Волдо починає проступати піт, а руки тремтіти від напруги. В обох супротивників сорочки вже прикрашені кількома кривавими плямами.

Від хвилювання чіпляюся за долоню вартового, що досі тримає мене за плече, і стискаю її щосили. Але він, на диво, нічим не виказує свого невдоволення і сам, по-моєму, захоплено стежить за поєдинком.

Я не можу дивитися на вовків, і знову переводжу погляд на Доріана, з напругою стежачи за кожною краплею крові, що виникає на його одязі. Мені здається, що це триває вічність, хоч розумом я і розумію, що минає не більше кількох хвилин.

Раптом чується протяжний стогін, змішаний із відчайдушним вовчим виттям. Волдо, як підкошений, падає на землю, неприродно вивернувши шию і розкинувши руки.

— Сину, — голосно схлипує майстер Катель і надлюдським зусиллям виривається з рук гвардійця, падаючи на коліна перед тілом Ґабріеля. — Хлопчику мій!

Голос мага тремтить. Він притискає до своїх грудей безвільно відкинуту голову сина і гірко стогне.

— Стільки років, стільки років даремно, — голосить, погладжуючи вбитого по кучерях, що розсипалися в безладі. — Десятиліття служби в ненависного самодура короля, і для чого? Мій син! Моє ідеальне творіння! Результат довгих досліджень і експериментів...

Таке щире горе не може не чіпати хоча б віддалені струни моєї душі, і я починаю відчувати щире співчуття до бідного батька. Але виявляється дарма, бо дитина в моєму і його розумінні кардинально відрізняються.

— Це все ви, прокляті Рієлі, — шипить він крізь зуби, втупивши погляд у Доріана. — Я півжиття поклав на те, щоб вивести ідеальну расу, досконалу людину, мого сина, правителя, гідного сісти на трон Алігії. Навіть твоя мати не знала, від кого понесла, думала дурна, що від свого другого чоловіка, віконта Волдо, але ні. Це була моя дитина, моя. Я привів Деймона до влади, я розробив план проривів і вивів унікальну породу ликасів. Так-так, що ти так дивишся, це не пришлі чудовиська, а наші, наші рідні. Довгі роки схрещувань з іншосвітніми потворами дали свої результати. Ми знайшли пустельний світ, де їх поселили, а потім сформували в різних куточках магічної оболонки розриви...

Після цих слів блідну не тільки я, а й стражники і навіть Доріан. Виявляється, війна була штучно спланованою. Ці ненормальні пожертвували сотнями життів мирних людей просто для того, щоб скинути попередників і самим зайняти їхнє місце.