Розділ 36

— Вам і вашій доньці, — додає його напарник.

Мені страшенно не хочеться кликати сюди Єсенію, і я понад усе на світі бажаю відмовити цим законникам у їхніх вимогах, але не можу. По-перше, це виглядатиме дуже і дуже підозріло, а по-друге, його величність уже встигає кивнути застиглому у дверях лакею, а той без слів розуміє монарха і виходить за двері. Єдине, що в моїх силах, — це вимагати своєї присутності під час бесіди. І в цьому побажанні я тверда як скеля, хоч паладини й опираються щосили.

Утім, дискусію, яка розгоряється між нами, одразу ж припиняє його величність, нагадуючи слідчим, що Єсенія неповнолітня, і це моє право бути поруч із нею. Ті одразу ж затихають, розгубивши весь пафос і апломб.

Якраз у цей момент няня заводить у кімнату мою доньку. Сеня обводить переляканим поглядом людей навколо і відразу ж кидається до мене в пошуках захисту. Влаштовую її на канапі біля себе і міцно обіймаю.

— Ви можете йти, — звертається до Моллі король, злегка змахнувши рукою. Жінка, трохи зам’явшись, таки кориться наказу і виходить із вітальні, востаннє кинувши на свою підопічну стривожений погляд.

Донечка тулиться до мене, як боязка пташка, уникаючи дивитися на присутніх, а в мене серце кров'ю обливається через те, що не можу захистити свою дитину.

— Вийдіть усі! — наказує король, і слідом за Моллі приміщення залишає лакей, що стоїть у дверях. Але Лендон незворушно залишається на своєму місці.

Очі короля небезпечно поблискують, і він, звертаючись до вірного камердинера, крізь зуби роздратовано цідить:

— Вас це теж стосується.

Але той навіть бровою не веде.

— Ваша величносте, пробачте мені мою зухвалість, — раптово каже він. — Але ваш брат, його світлість Доріан, наказав мені скрізь супроводжувати леді Емілію і ні на крок її не залишати. Я не можу його не послухатися, незважаючи ні на що.

Монарх невдоволено хмурить брови, усім своїм виглядом показуючи, як це йому не до смаку, але все ж дозволяє свавільному слузі залишитися.

— Ну, якщо Доріан наказав... — повільно тягне він, впиваючись чомусь саме в мене колючим поглядом.

Зрозумівши, що всі, хто міг, уже покинув вітальню, паладини починають свій допит. Слідчі наполегливо називають цю дію бесідою, але насправді це справжнісінький допит. І я на всі сто відсотків упевнена, що якби не було в цій кімнаті короля, ця так звана бесіда велася б удвічі жорсткіше і нестриманіше.

— Леді Еміліє, — бере слово Моріс, починаючи здалеку. — До нашого відділення надійшла інформація від такої собі жительки Колчестера про те, що ви, найімовірніше, приховуєте колишнє місце проживання, вводячи в оману гідних містян. Ба більше, ви також обманюєте щодо свого вдівства. Це правда?

Серце пропускає удар, а потім починає битися, як пташка в тенетах. Я ні краплі не сумніваюся, хто саме ця жителька. Усе-таки доноси Корделії Смайт досягли мети. Відпиратися немає сенсу, але, може, у мене все ж вийде викрутитися, частково приховуючи деякі деталі?

— Так, це правда. Я не вдова, — задираю підборіддя і дивлюся прямо в очі Моріса. Мені немає чого соромитися.

— І де ж тоді ваш чоловік? — питає він, у той час як Кеган ретельно записує мою відповідь у невеликий блокнот, огидно скриплячи перовою ручкою по паперу.

— Далеко, — гмикаю, уявляючи, наскільки далеко зараз перебуває Сашко.

Король невдоволено сопе, пориваючись щось сказати, але все ж надає право вести допит професіоналам, а я буквально шкірою відчуваю його гнів.

— Ви хочете сказати, що досі заміжня? — підіймає брови Моріс.

— Ні, — хитаю головою. — З батьком Єсенії ми за законами церкви і магістрату міста не одружені.

І це цілковита правда, адже ми з колишнім чоловіком не вінчалися, а в РАЦСі рідного міста зберігається папірець, що ми більше не перебуваємо в шлюбі.

Король трохи заспокоюється, паладини розуміюче бридко всміхаються, але ніяк не коментують.

— Тато маму не любив і ображав, — подає тремтячий голосок Сеня. — І мене не любив теж. Кричав увесь час.

Чоловіки мовчки перезираються, і в їхніх очах замість зневаги з'являється дещиця співчуття. Хоча, як на мене, ця поблажливість нам зовсім не потрібна.

— А як ви в Колчестері опинилися, Єсеніє? — одразу ж перемикає увагу на неї Моріс.

— Ми йшли лісом і заблукали, — пояснює донька, нарешті трохи переставши боятися.

— Звідки йшли? Куди? — немов горох із мішка сиплються запитання, але Сеня відвертається і ховає обличчя в мене на грудях.

Розуміючи, що своїм напором він тільки злякав дитину, паладин кидає погляд на мене.

— Леді Еміліє, так, може, ви нам відповісте? Тільки про Торн потрудіться не згадувати. Наша людина побувала в цьому милому селі і з'ясувала, що про вас там і сном-духом не чули, — у словах головного слідчого чується єхидна насмішка і приховане знущання.

Легенда руйнується, як картковий будиночок. І я розумію, що хоч би якою була моя відповідь, хоч би яку історію вигадала замість розкритої, вони знайдуть час і ресурси її перевірити, і тоді буде ще гірше.

Колись давно, ще в школі, нас вчили, що правду говорити найлегше на світі. Я все життя намагалася слідувати цій істині й ні краплі не пошкодувала. Тепер же мені здається, що слова, які мають пролити світло на історію нашої появи, розпеченим залізом обпікають горло.

Дивлюся на принишклу доньку, переводжу погляд на короля, який, склавши руки на грудях, чекає на відповідь, а потім зустрічаюся поглядом із Лендоном, який ледь помітно мені киває. Здивовано округлюю очі, розуміючи, що камердинер пропонує мені зізнатися, і отримую ще один підтверджувальний кивок.

— Ви маєте рацію, — кидаюся немов у вир із головою. — Ми з іншого світу.

Допитувач задоволено відкидається на спинку стільця. Його напарник так само зосереджено продовжує писати, ні на секунду не відриваючись від блокнота, перо миготить як заведене, виводячи вигадливі візерунки на жовтуватому папері. На короля я дивитися уникаю.