Розділ 35

Різко прокидаюся від відчуття, що в моїй кімнаті хтось є. За вікном ще глуха темінь, і мені доводиться примружитися, щоб розгледіти силует, який завмер біля дверей до спальні.

— Хто тут? — стурбовано запитую, сідаючи на ліжку. Хоча, дослухаючись до свого внутрішнього чуття, небезпеки від непроханого гостя не відчуваю.

— Це я, Емі, — знайомий голос змушує полегшено видихнути, а рука, вже намацавши світильник на тумбочці, легенько погладжує його по пузатому боці, вмикаючи приглушене світло.

— Доріане? Що ти тут робиш? — починаю знову хвилюватися. — Щось трапилося? Із Сенею?

От тепер моє серце в грудях починає тривожно битися, бо іншої причини, через яку його світлість посеред ночі відвідав мої покої, я поки що знайти не можу.

— Ні, Емі. Ні. З Есенією все гаразд, — заспокійливо каже Колчестер, перетинаючи метри, що нас розділяють, і сідає на краєчок ліжка.

Він повністю одягнений, немов збирається в дорогу. Біла сорочка, як завжди, застебнута на всі ґудзики, зверху темний військовий кітель, штани заправлені у високі чоботи, хіба що зброї не вистачає.

Сонно кліпаю, оглядаючи його вбрання. Він що, ще спати не лягав?

— Чому ти в такому вигляді? — здивовано запитую, розуміючи, що, незважаючи на запевнення Колчестера, тривога не зникає.

— Емі, на Ітсвіч напали. Мені треба терміново їхати, — повільно промовляє він.

— Ітсвіч? — приголомшено перепитую. — Але як же так? Я ж думала, що вже все закінчилося!

Горло перехоплює від спазму. Намагаюся впоратися з емоціями, але можу лише безпорадно дивитися на чоловіка, відчуваючи, як очі щипає від непролитих сліз. Скільки ж це все триватиме?

— Так. Близько години тому отримав телеграму, — він бере мої похололі від хвилювання руки у свої і легенько стискає. — Вже одна група туди вирушила порталом. Я йду з наступною.

— Доріане, навіщо? Чому ти? — шепочу, не в змозі стримати свої егоїстичні пориви. Думка про те, що треба знову розлучатися, змушує все всередині перевертатися.

— Тому що це мій обов'язок, — його пальці легенько погладжують тильний бік моїх долонь. — Я герцог, а це не тільки титул, а ще й велика відповідальність. На війні я маю вести за собою людей, а не ховатися за їхніми спинами.

— Невже починається війна? 

Доріан відводить погляд, уникаючи дивитися мені в очі. А потім і зовсім притягує до своїх грудей, загортаючи в обійми.

— Я докладу всіх зусиль, щоб її не допустити, — досить переконливо запевняє. І мені шалено хочеться в це вірити.

Десь із хвилину ми так і сидимо, не ворушачись. Але загроза, що нависла над нами, заважає сповна насолодитися моментом.

— А тепер я маю тобі дещо розповісти, — герцог злегка відсторонюється, і я миттєво відчуваю холод. — Про це, я гадаю, ти навіть уявлення не маєш. Ні ти, ні Біггси. Йтиметься про Есенію і Химеру.

Приголомшено кліпаю очима, внутрішньо насторожуючись. 

— Про кота моєї дитини? — здивовано округлюю очі. От про кого-про кого, а про нього ми ще не говорили.

— Саме так, — ледь усміхнувшись, підтверджує Колчестер. — Я вже давно здогадався, яким даром володіє... донька.

Мене настільки дивує ця заява, що я навіть не одразу звертаю увагу, як він назвав Сеню. Так, він не сказав — «наша донька», адже, по суті, вона і не наша, але й «твоя донька» теж не прозвучало. Іншим разом я б щиро пораділа, що чоловік, з яким я збираюся пов'язати свою долю, твердо налаштований замінити моїй дитині батька. Але не зараз. Поки не зараз.

— Вона керує стихією повітря, — спантеличено хмурюся, згадуючи слова майстра, який її тестував.

— Так, це безперечно. Але вона ще й віщунка, судячи з усього. До того ж винятково талановита, — заявляє Колчестер.

— А до чого тут Химера? — я все ще не розумію, яке відношення має улюбленець до її дару?

Мабуть, ці думки написані в мене на обличчі, і герцог одразу ж береться все розкладати по поличках.

— Химера — це провідник, захисник і охоронець. Коли провидиця маленька, вона не може просто сприймати інформацію, їй потрібен посередник, поки не навчиться сама. І от таким посередником якраз і виступає ваш Химера.

Нервово ковтаю, намагаючись усвідомити його слова.

— Це небезпечно? — тільки й можу запитати змертвілими губами.

— Скажімо так, її вміння краще не афішувати, — трохи зам'явшись, відповідає Доріан. — Занадто багато охочих скористатися вигодами, які може надати віщунка.

Обережно киваю, чудово усвідомлюючи, що до наших проблем додається ще одна. У цей момент мені хочеться буквально вити від відчаю, але стримуюся, розуміючи, що це ніяк не вплине на ситуацію. Замість цього досить-таки спокійно обіцяю:

— Я поговорю із Сенею, щоб поменше згадувала про Химеру та свої дивні сни. Вона розумна дівчинка і все зрозуміє.

— Прямо як її мама, — всміхається чоловік і легенько цілує мене. На мить дозволяю собі розчинитися в цьому поцілунку, забути про небезпеку, про страшну дійсність, але час швидко нагадує про себе. По кімнаті розливається ледь чутна мелодія годинника, що висить на стіні у вітальні, сповіщаючи, що пробило рівно третю годину ночі.

— Мені час, — шепоче мені в губи Доріан, перервавши поцілунок, але продовжуючи притискати до себе. — У разі чого звертайся до Лендона. Він знає, що робити.

— Будь обережний, — тихо прошу, відчуваючи сльози, що знову навернулися. Погане передчуття продовжує терзати мою душу.

— Завжди, — відповідає герцог і за кілька хвилин іде.

А в мене всередині оселяється якась незрозуміла порожнеча, що гризе і не дає заснути до ранку.

І знову тягнуться дні без Доріана. Моя тривога потроху стихає. Лиш тільки зрідка відчуваю неприємні відгомони колишнього передчуття. З донькою, а також із тітонькою і дядечком я того ж дня обговорюю ситуацію з даром і необхідність його приховувати. Сеня тямущо киває, уважно вислуховуючи мої аргументи, і обіцяє бути обережнішою. Про Біггсів узагалі нічого згадувати, вони й без моїх моралей чудово все усвідомлюють.