Розділ 30

Тікаю. Боягузливо тікаю, як яка-небудь старшокласниця, немов мені не двадцять із хвостиком, а заледве перевалило за шістнадцять. А потім, у тиші спальної кімнати, намагаюся вгамувати божевільне серцебиття і вогонь, що розгоряється в грудях. 

Цей вогонь знайомий мені зовсім не з чуток, і я в курсі, як боляче він уміє обпікати, і як довго загоюються завдані ним рани. Кілька років тому мені вже довелося випробувати щось подібне, і повторення я не бажаю.

Обережно лягаю біля ліжка Сені на розстелений на підлозі матрац і заплющую стомлені повіки. Тільки сон усе не йде і не йде, змушуючи мене неспокійно крутитися, збиваючи в грудку легку вовняну ковдру і раз у раз перевертаючи подушку м'якшим і прохолоднішим боком. 

Розпалена свідомість малює перед очима картинки, від яких хочеться червоніти, від яких стає жарко і соромно. І я подумки стогну, відкидаючи їх, картаючись почуттям провини і мучачись від нездійсненних солодких фантазій.

Ранок приносить полегшення тільки тому, що дозволяє мені, не пояснюючи причини, піднятися на ноги і перестати вдавати, що я сплю, як я робила до цього всю ніч.

Збираємося ми швидко, майже всі речі, які Біггси вважали за потрібне взяти, і так стоять не розпакованими. Решту доводиться залишити напризволяще. Конячки наші теж поки що залишаються тут, але за ними Доріан збирається одразу ж когось прислати, щоб переправити в Ладен.

У Доріана з усіма цими перипетіями й турботами навіть не виходить навідатися у власний замок, а там, швидше за все, теж мав хтось залишитися живим, хоча б сторож, наприклад. Але герцог вирішує насамперед переправити нас у безпечне місце, а потім уже повернутися в місто у складі нової групи зачистки, тим паче що портал уже робочий.

Безлюдні вулиці виглядають уже не настільки лячно, скоріше звично. Це вчора вони вразили мою уяву, лякаючи до дрижаків. Зараз, коли ми йдемо нашою Вишневою, а потім звертаємо на Центральну, минаючи площу, я майже не звертаю уваги на те, що діється навколо, тільки міцно стискаю ручку доньки і невпинно йду за герцогом, який крокує попереду.

Минулого разу до будівлі порталу ми дісталися набагато швидше, використовуючи екіпаж, зараз відстань доводиться долати пішки. Чоловіки озброєні легкими шаблями і револьверами. Тільки вогнепальну зброю тут використовують лише на початку бою, оскільки її занадто важко й марудно перезаряджати. Як правило, витративши всі постріли, беруться за холодну. Мені теж дістається один із револьверів, і я його вже звично ховаю за пояс штанів.

На щастя, до порталу ми добираємося без пригод і, не гаючи часу, заходимо в кімнату з турнікетами. Я намагаюся не дивитися по боках, але важко не помітити, в якому жалюгідному стані зараз перебувають зали: і телеграфу, і очікування, і відправлення.

Цього разу жодних жетонів нам кидати не доводиться, двері чудово працюють і без цього. Першим робить крок у проріз Ґабріель, за ним, повагавшись, Маді, а потім Марі з кошиком, де сидить принишклий Химера. Я підхоплюю на руки Есенію, яка пританцьовує від захвату, і теж ступаю до знайомого райдужного марева.

— Емі, — в останній момент мене перехоплює Доріан. Його погляд зупиняється на моїх губах, і я відчуваю, як вони починають поколювати і пекти. І навіщо тільки нагадав?.. — Нам, коли все владнається, треба буде дуже серйозно поговорити.

Мене так і підмиває запитати, про що, власне, зібрався зі мною розмовляти його світлість, але я у відповідь тільки знизую плечима. Йому треба — нехай розмовляє. Особисто я збираюся взагалі про нього не згадувати, коли, як він висловився, все владнається. Чи, може, він надумав запропонувати мені стати його коханкою? Ну вже ні, таке мене точно не влаштовує.

Цього разу жодного відчуття запаморочення і нудоти мене не турбує. Сеня так узагалі, дай їй волю, бігала б безупинно туди-сюди, насолоджуючись переміщеннями. Маді і Марі не вперше так подорожують, і вони, безперечно, в курсі, чого очікувати. Емоції Ґабріеля складно прочитати, він із непроникним обличчям стримано прощається з нами, щойно з'являється Доріан, і поспішно йде у своїх справах. Ми ж сідаємо в найманий екіпаж і вирушаємо до будинку його світлості, бо він повідомив, що збирається прихистити всю нашу сім'ю, хоч як ми не опиралися цьому дивному рішенню.

Навіть не віриться, що аж тиждень тому я їхала цими вулицями. Здається, що це було дуже і дуже давно, немов у іншому житті.

Біля особняка нас ніхто не зустрічає, на приїзд не чекали, і слуги займаються звичайними повсякденними справами. Хоча, коли ми переступаємо поріг будинку, нас накриває якась незрозуміла метушня і плутанина. Молоденька покоївка, яка збігає сходами, проноситься повз нас, немов вітер, навіть не помічаючи настільки мальовничу групу, що застигла у дверях.

Брови Доріана підіймаються в здивуванні, а вираз обличчя стає таким здивовано-обуреним, що я, не втримавшись, пирхаю в кулак.

— Ого! — разом із моїм хихиканням вигукує Сеня, — пане чорний Доріан, ви тут живете?

Її захоплений вигук розноситься луною пустельним холом, нарешті привертаючи увагу стурбованих слуг.

— Ваша світлосте! — перед нами, немов із повітря, виникає суворий дворецький, який, треба віддати йому належне, навіть і вухом не веде, угледівши на порозі жменьку обідранців на чолі з власним господарем.

Доріан роздратовано махає рукою, закликаючи того замовкнути і не починати довгі розшаркування. Мабуть, терпіння в Колчестера закінчилося ще хвилину тому.

— Що тут відбувається, Карсоне?

— Так... — на хвилину завмирає і навіть злегка блідне чоловік. — Його величність зволили завітати.

Величність? Ноги в мене якось різко підкошуються, Марі хапається за серце, Амадеус здавлено крекче.

— Мій... Дорогий... Молодший братику! — назустріч нам, широко розвівши руки, з дверей вітальні велично виступає високий кремезний чоловік середніх років, одягнений у простий, але дуже якісний костюм із дорогої тканини. 

Побачивши такого на вулиці, нізащо б не здогадалася, що це глава королівства. Мені якось завжди монархи уявлялися розчепурені в пух і прах, обвішані коштовностями й неодмінно з короною на маківці. А цей без корони, і перстень усього лише один поблискує на пальці. Він одразу ж захоплює Колчестера в міцні чоловічі обійми, а потім обводить похмурим поглядом нас.