Розділ 29

— А потім Химера вирвався в мене з рук, і я кинулася за ним...

Сеня, сидячи в мене на колінах і збуджено жестикулюючи, розповідає, як так вийшло, що вони не встигли виїхати з міста разом з іншими жителями. А я прямо зараз готова буквально розцілувати у вологий рожевий ніс кота, який влаштувався тут-таки на килимі й незворушно вилизується.

— Коли ми нарешті його спіймали, — продовжує Амадеус, — евакуаційні вози встигли вже покинути межі міста. Була, звісно, ідея спробувати їх наздогнати, але тут уже Есенія категорично запротестувала, стверджуючи, що треба чекати маму саме в нашому будинку.

На цих словах лагідний погляд старого зупиняється на принишклій малечі, і він, простягнувши руку, злегка погладжує її по світло-русявій голівці.

— Та й я так подумав, що бездушні ж ідуть хвилями. Краще перечекати в будинку, благо харчів удосталь, ніж зустрітися з ними на дорозі, подорожуючи на самоті.

Притискаю доньку до себе, поки вона не починає попискувати, і знову витираю сльози полегшення, що набігають на очі. Тепер уже точно можна собі дозволити піддатися емоціям і хоч трохи побути слабкою і вразливою. І плакати вже можна, і не стримувати почуття, що рвуться на волю, під контролем.

Тихо схлипую і знову стискаю Сеню в обіймах, ще поки не зовсім вірячи своєму щастю. Мені сам Бог послав Марі і Маді. Що б я робила без них!

— Це дуже добре, Маді, що ви залишилися тут, — хрипко кажу, згадуючи, що трапилося з нещасними біженцями.

Амадеус уважно дивиться на мене, але проникливо утримується від запитань. Підозрюю, що вони будуть озвучені, щойно донька вирушить спати. А поки що, щоб не лякати і не засмучувати дитину, можна обговорити інші теми.

Біггси досить відповідально поставилися до своєї безпеки. Вхідні двері не просто зачинили, а ще й забарикадували великою дубовою шафою для верхнього одягу, що стояла в передпокої. І як тільки примудрилися двоє стареньких її зрушити з місця, залишилося для мене загадкою. Так само вчинили і з іншими дверима, що ведуть у внутрішній двір. Вікна в усьому будинку, благо він у Марі і Маді порівняно невеликий, міцно-наміцно забили дошками, розчленувавши стільці і позривавши полиці в коморі.

— Уже два дні бездушних на вулицях не видно, але ми все одно остерігалися вийти, — зітхнувши, додає Марі. Її голос злегка тремтить від хвилювання, і я їй підбадьорливо всміхаюся.

Важко уявити, що пережили ці троє за кілька днів добровільного ув'язнення в наглухо зачиненому будинку і з ходячими мерцями, які нишпорили зовні. І якщо донька з усією своєю дитячою безпосередністю і запалом ні краплі не сумнівалася, що мама повернеться і все буде добре, то бідні старенькі, певно, взагалі не уявляли, що робити і як їм урятуватися.

— А хто-небудь із сусідів міг залишитися так само, як і ви? — спохмурнівши, запитує Доріан.

— На жаль, я не знаю, — зітхає аптекар. — Навіть якщо хтось і вижив, усі бояться й носа висунути.

Воно й зрозуміло, кому хочеться поплатитися власним життям за невгамовну цікавість.

— Одну групу, — порушує мовчання Ґабріель. — Я провів лісами в Ітсвіч, а там вони вже порталами добиралися кому куди треба. Група була невелика, близько двадцяти осіб.

— І як же ти їх знайшов? — складає руки на грудях Колчестер, міряючи Волдо скептичним поглядом.

— Та я й не шукав їх особливо, — знизує плечима той. — Вони самі мене знайшли. Дехто на ім'я Патрік О'Тулл. Він не дуже-то довіряє провладній організації...

Ну, хоч Фред зі своїми батьками в безпеці. А знаючи Патріка і його вміння переконувати, впевнена, що він й інших наших близьких знайомих переманив на свій бік, принаймні Карлу і Джуді точно.

Доріан знову хмуриться і переводить розмову на безпечнішу тему.

— Ми зараз із сером Волдо вирушимо до порталу, поки світло, і спробуємо його зарядити. Але, боюся, що одну ніч нам ще доведеться провести тут. Навряд чи ми впораємося до темряви, а вночі бездушні більш активні, ніж удень, — говорить він Амадеусу, а потім переводить погляд на Сеню. — І цього разу, крихітко, міцно тримай своє кошеня, бо за ним ми вже точно повертатися не будемо.

— На цей раз Химера не втече, — похмуро відповідає донька, якій явно не сподобалось, що посміли засумніватися в ній та її улюбленці. — Він дуже розумний.

Уважний погляд Доріана буквально впивається в мою доньку, і я інстинктивно закриваю її собою. І так уже вистачає одкровень між нами. Тим паче, що до розмови вельми зацікавлено дослухається Волдо, хоч і вдає, що захоплений спостереженням за вулицею крізь щілину між дошками законопаченого вікна. А цей Волдо та ще темна конячка, і довіряти йому, звісно ж, я не збираюся, попри його героїчний вчинок.

Герцог, правильно витлумачивши мої рухи, відводить очі і, ляпнувши Ґабріеля по плечу, виходить із кімнати. Той відривається від споглядання вулиці й теж поспішає в передпокій. На все про все в чоловіків залишається пів дня, і ми дуже сподіваємося, що їх вистачить для відновлення роботи порталу.

Коли за ними зачиняються двері й шафа знову встановлюється на місце, я полегшено зітхаю, бо досі навіть не підозрювала, як була напружена в присутності Волдо. 

Решту дня я ні на мить не відпускаю Есенію від себе, немов боюся, що варто мені тільки випустити її з поля зору, як трапиться щось непоправне, щось страшне. Навіть коли допомагаю Марі готувати вечерю, Сеня перебуває з нами на кухні і грається з Химерою, навчаючи його давати лапу в обмін на ласощі. Розлучаюся з донькою, коли вже приходить час укладатися спати. Ночують вони, виявляється, в підвалі, де встановлені кілька похідних ліжок, пара стільців, стіл і підлогові світильники з портативними магзарядами, що нагадують наші батарейки.

— Так спокійніше, — відповідає Марі на мій запитальний погляд, і я розумію, що вона має рацію. У підвалі вікон немає, а вхід замикається на масивні дубові двері. І хоч ця обережність у забитому будинку здається безглуздою, але я розумію, що вчинила б точнісінько так само. Адже на зміну бездушним ще не прийшли мародери, які, як правило, не змушують на себе довго чекати і з'являються, щойно загроза потрапити в лапи зомбі стає не настільки гострою.