Розділ 28

Обережно визираю з-за плеча свого захисника і здивовано завмираю, не в змозі відвести погляд від очей тварини. Вони вражаючого, світло-бузкового кольору, який навіть у нічній темряві здається занадто яскравим, занадто потойбічним.

— Доріане? — приголомшено шепочу в спину герцога. Невже це ще один диво-звір? Просто неймовірно!

Але його світлість не звертає на мої слова й краплі уваги, лише роздратовано знизує плечем.

— Що ти тут робиш? — гарчить, вочевидь звертаючись не до тварини. 

І справді, за кілька секунд біля звірюки виникає знайома фігура Ґабріеля Волдо. Чоловік опускає долоню на голову вовка, злегка погладжує його за вухами і, скрививши губи в усмішці, незворушно відповідає:

— Я можу в тебе запитати те саме.

Відчуваю, як у відповідь напружується спина Доріана. Не дуже-то вони раді один одному.

А поки чоловіки міряються гнівними поглядами і різкими репліками, я під прикриттям широкої спини Колчестера швидко натягую штани і загортаюся в плащ. Після купання нестерпно холодно, і мені ніяк не вдається зігрітися. Мене й саму мучить питання про те, що шановний Волдо робить посеред лісу. Але, все ж таки, більше мене цікавить — як він зумів вижити? Як урятувався, якщо за офіційними даними нікого не залишилося? І чи один він такий везунчик?

— Роздягайся! — тим часом наказує Доріан, перериваючи мої думки, і в мене брови повільно, але впевнено повзуть угору. Це він теж явно не мені й не вовку. Що робиться в голові цього навіженого аристократа?

— Ваша світлосте? — гмикає Ґабріель із того боку струмка. — З нами ж леді!

А от це вже про мене. Навіть не сумніваюся, куди зараз спрямований погляд прибульця, але я, чесно кажучи, вивчаю його з не меншим інтересом.

— От саме тому! — відповідає Колчестер. — Я хочу переконатися, що на тобі немає ні укусів, ні поранень.

Ах, он воно що! Справедливо.

— Чи смію я просити про аналогічну люб'язність у відповідь? — тягне Ґабріель.

Ага, зараз. Не буду я перед ним роздягатися!

— Не смієш, — повторює за моїми думками Доріан. Якось занадто гнівно повторює. За рану побоюється. Але і я у виграші.

— Ну що ж, зате речі сухими залишаться, — пирхає Волдо.

Я краєм ока встигаю помітити, як він знову торкається свого вовка, і той білястим туманом наче втягується в його долоню. Потім чоловік починає незворушно стягувати з ніг чоботи. На цьому цікавому моменті я делікатно розвертаюся спиною і беруся спостерігати за чорним вовком Доріана.

Відтоді як я дізналася, хто він насправді, жодного разу не бачила, щоб звір нас надовго залишав. Як правило, він або перебував поруч, або відлучався на кілька хвилин досліджувати околиці. Язик так і свербів розпитати детальніше, що таке ця звірюка. Вона — окрема істота чи якась частина самого Доріана. Але слушного часу не знаходилося, а тепер і навряд чи знайдеться при сторонньому.

Зате в цього самого стороннього я зможу розпитати про долю решти жителів міста, цілком можливо, він знає щось і про мою Сенечку.

Гучний сплеск води й різке коротке ухкання мені підказують, що Ґабріель стрибнув у струмок.

— Може, підемо вже до багаття, — пропоную, відчайдушно клацаючи зубами, коли, судячи зі звуків, Волдо вже вибирається на берег.

— Підемо, обов'язково підемо, — знімає із себе плащ Доріан і накидає на мене, але не раніше, ніж сер Ґабріель розповість нам, якими вітрами його сюди занесло.

— Людей переводив у безпечне місце, — чується приглушений голос Волдо. — Не всі захотіли їхати урядовим караваном, і, як виявилося, мали рацію.

На цих словах моє серце починає від хвилювання битися так, немов хоче вистрибнути з грудей.

— Сер Ґабріель, а дівчинка була з вами? Маленька, світленька, на ім'я Есенія? — схвильовано розвертаюся і з надією дивлюсь в його обличчя.

— Дівчинка? — замислюється, застібаючи сорочку.

— Так. П'яти років. Невисока, худенька. Можливо, ви пам'ятаєте її. Вона була зі мною біля воріт, коли ви в місто прибули.

Від тривоги перехоплює подих, і я навіть не помічаю, як відчайдушно стискаю на грудях плащ.

— Із нею літні чоловік та жінка. Аптекаря Амадеуса ви точно повинні пам'ятати.

— Міс Еміліє, — скрушно хитає головою Ґабріель. — На жаль, я не бачив ні її, ні подружжя Біггсів. Але не знаю, чи потішить вас новина про те, що й серед біженців урядового каравану їх теж не було. Я, звісно, можу помилятися, не варто вам давати марну надію... — продовжує він, але я вже не слухаю, а, полегшено зітхнувши, спираюся чолом у плече Колчестера, відчуваючи, як починають тремтіти ноги.

Повертаємось на галявину ми вже втрьох. Багаття на щастя ще не встигло згаснути, і насамперед я кидаюся до нього. Присівши на стовбур поваленого дерева, простягаю змерзлі пальці до помаранчевих язиків. Чоловіки за моєю спиною про щось тихо пересварюються, але я особливо не дослухаюся, одразу ж розуміючи, що предмет їхньої суперечки досить-таки давній і вельми особистий, а мені й своїх проблем вистачає.

За кілька хвилин біля мене влаштовується Колчестер, а трохи віддалік просто на землю плюхається Волдо.

— Я можу вас провести безпечною дорогою, — недбало заявляє він, закушуючи травинку.

Запитально дивлюся на герцога, а він не відриваючись дивиться на вогонь, немов і не чує про пропозицію нашого гостя. Починаю нетерпляче соватися, але утримуюся від коментарів, розуміючи, що неспроста Доріан недолюблює Ґабріеля.

— І без тебе впораємося, — зрештою, заявляє герцог.

Та невже?.. Сумніваюся, але продовжую мовчати. А ще мене терзає питання, хто ж такий цей Ґабріель? Адже він дозволяє собі спілкуватися з братом короля на рівних... І я зовсім не впевнена, що хочу подорожувати в його компанії. Не подобається мені цей Білий Вовк, та й годі.

— Як знаєш, — знизує плечима Волдо і перекочує травинку з одного куточка рота в інший. — Але там ликаси. І вони влаштували, судячи з усього, засідку на декого... При цьому чоловік так виразно дивиться на нас, що в мене просто мороз біжить по шкірі.