Розділ 27

— Людина. Така ж, як і ти. Тільки з, хм... вадою. А він, — Доріан киває на вовка, що біжить поруч. — Завжди був зі мною, скільки себе пам'ятаю. Брат сказав, що це якось пов'язано із загибеллю наших батьків, але він і сам до пуття не пам'ятає.

Нічогенька собі вада, я б теж від такої не відмовилася. Тепер, уже осмисливши і перетравивши інформацію, ясно розумію, що нічого страшного ні у вовку, ні в його господареві немає.

— Тільки, Емі, чи варто мені говорити, що це секрет, — з натиском вимовляє його світлість. — Про мою... особливість не знає ніхто, крім брата. І нехай це так і залишиться.

От не думала, що це секрет. Цікаво чому. Це питання так і крутиться на язиці, але я не наважуюся його поставити. Поки не наважуюся.

— А вам не здається, що ви вже особливостями обвішалися, як кульками новорічна ялинка? — бурчу замість цього, з інтересом спостерігаючи за туманним звіром, який здається зараз майже прозорим, ефемерним. Але ж я чудово пам'ятаю, наскільки він може бути матеріальним.

— Що таке новорічна ялинка? — виводить мене з роздумів голос герцога.

Відриваю погляд від нашого дивовижного супутника і здивовано дивлюся на Колчестера. Хоча, так... Чого це я. Світ же інший. Може, вони березу прикрашають або осику, а може, взагалі обходяться без цих традицій.

— У моєму світі це особливе дерево, — починаю пояснювати, трохи розгубившись. От як донести до людини настільки звичні й буденні речі, які відомі майже будь-кому на Землі? — У всіх країнах його заведено прикрашати на Новий рік різними скляними іграшками, мішурою і навіть цукерками. Це дуже давня традиція...

Дякувати Богу, що про новий рік не доводиться розповідати. Його тут вельми успішно святкують, та ще й з величезним розмахом.

— То ти й справді з іншого світу? — вихоплює суть із моїх розповідей Доріан.

— А ви хіба не знали? — іронічно підіймаю брови й відводжу очі. — Самі ж мені погрожували.

— Не знав. Здогадувався тільки, — хитає головою, пропалюючи мене поглядом, але я продовжую дивитися вперед на дорогу, немовби не розуміючи, що за мною пильно спостерігають. — А мої здогади підтвердила ти сама, згадавши паладинів і шляхетно дозволивши мені тебе їм здати...

От же ж язик у мене без кісток! А я ж навіть не пам'ятаю, коли таке бовкнула.

— І... тепер ви мене їм здасте?

— Як така дурниця тобі в голову прийшла! Звісно, ні! За законом, я, безсумнівно, зобов'язаний це зробити, але думаю, у твоєму випадку можна знайти лазівку. І мені подобається, коли ти звертаєшся до мене на «ти». Поки ми наодинці, я б хотів, щоб саме так і тривало.

Гаразд, повіримо йому на слово, бо нічого іншого мені не залишається. Але варіант кудись із Сенею поїхати подалі треба розглянути про всяк випадок.

— Вашу рану треба оглянути, — порушую мовчанку, згадавши, нарешті, про свої обов'язки лікаря... — Тобто твою...

— Оглянемо. Але я б волів від'їхати з того місця якомога далі...

І я бачу, як після цих слів його губи стискаються в тонку смужку, а вовк, що біг поруч із нами, кудись кидається вперед. На розвідку, чи що?

— Тебе щось турбує? — простеживши очима за твариною, повертаюся до його світлості.

— Турбує, — киває він, зустрічаючись зі мною поглядом. — І вельми сильно.

— Поділишся? — теж мимоволі починаю хвилюватися.

— Поділюся, щоб ти знала і була готова до всього. Хоча мені б не хотілося тебе лякати.

— Менше знаєш — міцніше спиш, — усміхаюся, озвучуючи старе прислів'я.

Але герцог досить-таки серйозно киває.

— Ці ликаси, — починає він, трохи подумавши. — Розумієш, вони не повинні були там бути. Не повинні були нас відчути.

— Чому?

— Тому, Емі, що ликаси взагалі не в змозі мене відчути, — впевнено вимовляє він, а я дивуюся ще більше. Хіба таке можливо?! — Вони з якоїсь причини мене сприймають своїм. А твоєї енергії було занадто мало, щоб навести їх на слід. І навіть у такому разі насамперед вони б подумали, що ти моя жертва. А ликаси не відбирають здобич один в одного. От якби з нами була ще хоча б одна людина, тоді зрозуміло, таке б не вдалося провернути.

— Тобто це був якийсь збій? Щось неправильне? — наївно припускаю і щулюся від мурашок, що пробігають по тілу.

— Не те щоб неправильне, — трохи зам'явшись, відповідає герцог. — Швидше цілеспрямоване. Вони ніби полювали на тебе.

— На мене?! — відчуваю, як відвисає моя щелепа. Навіщо я їм? Маячня якась.

— Ну не на мене ж?! — гаркає Доріан. — Вони взагалі мене не бачили, поки я не вступив із ними в бій.

— Але чому саме я? Чим я їх так спокусила? — мені ще ликасів-переслідувачів не вистачає на додачу до паладинів, які жадають мене роздобути.

— Може, якось твоє іншосвітнє походження в цьому винне, — знизує плечима чоловік.

— Якщо це так, то Сеня в ще більшій небезпеці, ніж мені здавалося, — у грудях миттю холоне, немов я проковтнула цілу крижану брилу.

— Можливо, й ні, — обнадіює мене його світлість. — Якщо вона в будинку, а твої тітка з дядьком добре забарикадувалися, то їм нічого не загрожує. Ликаси не люблять місто, а бездушні не додумаються туди забратися. У них інстинкти примітивні: голод, спрага, звичка збиватися в зграї, щоб вижити...

— Як у зомбі? — припускаю, замінюючи іншосвітній термін більш звичним для себе.

— Хто такі зомбі? 

— Ходячі мерці, — знову роблю невеликий екскурс у наш світ. — Які жадають з'їсти мозок людини.

— Можна й так сказати, — приймає мою аналогію чоловік. — Тільки бездушним мозок ні до чого, вони просто вбивають. Причини ми й досі не з'ясували, скільки не старалися.

Так... У кожного світу свої проблеми. У нас екологія, перенаселення, сміття... У них моторошні потвори, лісма, зомбі...

— Це насправді дуже страшно, — зітхаю, здригнувшись плечима від неприємних мурашок, що пробігли по шкірі. І хоча цих самих бездушних я не бачила жодного разу, слава Богу, але уявити собі когось схожого на героїв «Оселі зла» було неважко. — У нас таке вважається казкою. Та й узагалі магії немає.