Розділ 26

— Зі мною?

Мабуть, я вся настільки випромінюю щире здивування, що герцог мимоволі гмикає, а позаду чути смішки Сари та Лендона.

Підбираю відвислу щелепу і знизую плечима. Хоче їхати — нехай їде. Хто я йому така, щоб забороняти? Замість цього переводжу погляд на транспорт, яким мені доведеться подорожувати, і нервово ковтаю слину. Оце так звірюка! Ні, кінь Доріана, без сумніву, більший і страшніший, але й ця мене лякає, хоча й стоїть смирно, злегка пирхаючи.

Тепер мені треба розібратися, як на цю тварину видертися. Минулого разу мене його світлість усаджував. Але ж потім я самостійно керувала його монстром, коли він був у відрубі, отже, і з цією впораюся. Головне зараз — сісти верхи. Чому ж стремено так високо? Почуваюся гімнасткою, бо без навичок сідання на шпагат мені туди не видертися.

Ногу сяк-так впихаю, чіпляюся правою рукою за поводи і гриву, лівою стискаю край сідла. Ну, Емі, оп!

Верхи опиняюся швидко, наче злітаю. І це аж ніяк не моя заслуга. Хтось досить відчутно підштовхує мене під дупу. Озираюся назад, але всі старанно відводять очі, наче нічого й не було. А запитати, хто мене мацав за м'яке місце, соромлюся. Гаразд. Все одно дізнаюся. Колись потім. Зараз явно не до цього.

Герцог теж застрибує на свого скакуна і кидає хитрий погляд на мене. А я що? Я нічого. Старанно намагаюся згадати, як правильно брати поводи, так і сяк крутячи їх у руках. Нарешті, вивернувши долоню як треба, затискаю їх у кулаці, пропустивши ремінець між підмізинним і середнім пальцями — здається, саме так мені пояснювали колись. Ну, щасливої дороги!

Обережно торкаюся литками до кінських боків, і тварина одразу ж робить крок уперед. Хм, можливо, ми й поладнаємо... Можливо...

Через пів години дороги Колчестер, не витримавши, повертається до мене.

— Емі, зізнайся, ти взагалі коли-небудь сиділа на коні?

— Сиділа, — ціджу крізь зуби, забувши додати, що це було один раз у п'ять років на фермі дядька, вдруге — у дорослішому віці, коли ми з подругою взяли перший і останній урок верхової їзди (потім грошей не було), і втретє — коли везла його бездиханну тушку в замок.

І взагалі мене краще зараз не відволікати, бо я дуже стараюся стежити за рухами моєї рудої «машинки» і щосили намагаюся до них пристосуватися. Джинджер виявляється хоч і спокійною конячкою, але мені все одно важко. Я підстрибую в сідлі, немов м'яч, щоразу боляче вдаряючись сідницями, нервово стискаю стегна, напружую дерев'яні литки, які вже почали боліти, і ніяково смикаю поводи... Ох, верхова їзда — це зовсім не романтично.

Герцог міряє мене скептичним поглядом і знову відвертається. От і правильно. А якщо його щось у мені не влаштовує, то я взагалі-то нікого з собою не кликала.

Через кілька годин, коли я вже ні дупи, ні ніг, ні рук не відчуваю, ми, нарешті, робимо привал, щоб дати відпочинок конячкам, погодувати їх, та й самим пообідати й розім'яти ноги.

Не знаю, може, Доріан і розминає ноги, а я, зісковзнувши зі спини Джинджер, хоч і намагаюся встати на нижні кінцівки, але вони підкошуються, і доводиться плюхнутися на свою багатостраждальну п'яту точку, та так і залишитися сидіти там, не маючи сил навіть піднятися. А потім і зовсім улягтися на траву.

Усе, найближчі хвилини двадцять мене точно немає.

Доріан, судячи з усього, давно вже зрозумів, який із мене вершник, і не турбує, а сам розсідлує коней, путить і чіпляє їм на морди мішки з кормом, яким тваринки тут-таки з апетитом починають хрумтіти.

Оговтуюсь і спромагаюся піднятися лише через пів години і одразу ж, злегка морщачись від болю в ногах, біжу в кущики. А коли повертаюся, мені вручають шматок м'ясного пирога, зібраного в дорогу герцогською кухаркою, і флягу з водою.

— Дякую, — ніяково бурмочу у відповідь і беруся за їжу. До цього часу я навіть і не підозрювала, наскільки голодна.

Від пирога вже за кілька хвилин не залишається й крихти. Запиваю обід водою й отримаю на десерт ще й рум'яне наливне яблучко. Це звідки така краса?

Запитально підіймаю очі на мовчазного Колчестера. І він показує в бік молодої яблуні, увішаної стиглими яскраво-жовтими плодами. 

— Дякую, — здивовано видаю у відповідь і спостерігаю, як його світлість дістає з кишені штанів точно таке ж і береться з апетитом його уминати.

Свій десерт я ділю по-братськи з Джинджер, розламавши навпіл.

Решта шляху до наступного привалу перетворюється на повільне витончене катування. Якби не думки про доньку, які жалючим роєм кружляють у голові, змушуючи періодично завмирати від страху, не знаю, чи змогла б я все це витримувати. А так, зціпивши зуби й не звертаючи уваги на те, як саднить шкіра з внутрішнього боку стегон, як від болю викручує колінні, гомілковостопні та зап'ястні суглоби, як ниють м'язи і нудить від постійної тряски, уперто їду вперед. Що означає цей біль порівняно з тим, що десь там, далеко, моя дитина зовсім одна, перелякана, самотня, беззахисна?

Для нічного привалу ми звертаємо з дороги і трохи заглиблюємося в ліс, де одразу ж натрапляємо на невелику затишну галявину зі слідами від нещодавнього багаття, невеликою купкою хмизу біля нього і навіть дбайливо встромленими рогатинами, на які можна повісити казанок.

Те, що нам доводиться ночувати просто неба, мене анітрохи не хвилює, герцога, судячи з усього, теж. Він ще раніше, по дорозі, пояснив мені, що повз останній заїжджий двір ми проїхали опівдні, а наступні хоч і були, але зараз навряд чи працювали з огляду на останні події. Занадто близько ми під'їхали до небезпечної зони.

Поступово густішають сутінки, але поки що досить світло, є можливість розвести багаття і приготувати щось на вечерю.

Справедливо вважаючи, що таку зручну стоянку навряд чи організовували б далеко від води, йду на пошуки струмка, взявши в руку невеликий казанок. Доріан вирушає за хмизом.

У мене, звісно, досвіду небагато в блуканні дикою природою, але деякі знання я все ж маю. Доводилося пару разів у підлітковому віці бувати в походах, із Сашком, коли була можливість, виїжджали на нічну риболовлю, беручи намет, і на Дніпровські острови влітку махнути любили, по кілька днів живучи там як Робінзони. Тож я не зовсім уже неук. А ліси тут точно як наші. Хоч і з ликасами, яких, сподіваюся, конкретно тут немає.