Розділ 25

Гострий неприємний запах голкою вкручується в свідомість, змушуючи розплющити очі. І перше, що я бачу, — це стурбоване обличчя його світлості. Він стоїть біля мене на колінах і настирливо підсовує під ніс флакончик із нашатирним спиртом.

— Як ти, Емі? — запитує Доріан, бачачи, що я опритомніла.

Як я? А як я можу бути? Спогади гострим болем віддаються в серці, розриваючи його на дрібні шматочки. 

Намагаюся відразу ж схопитися на ноги, але мій раптовий порив закінчується новим потемнінням в очах і страшним запамороченням. Тихо застогнавши, відкидаюся на подушку. Горло здавлює спазмом, і я не можу вдихнути ні краплі кисню. Мовчки відвертаюся до стіни, тамуючи ридання, що рвуться з грудей, і до болю закушуючи кулак.

Якби я була там. Була з нею, я б змогла захистити її, змогла б заховати, укрити, уберегти. А так моя дівчинка була зовсім одна, маленька, перелякана, беззахисна. 

Ридання все-таки вириваються назовні, і все моє тіло здригається в судомах.

— Емі... — голос герцога м'який, невпевнений, такий не схожий на його звичайний твердий, трохи зверхній тон.

— Залиште мене, ваша світлосте. Ідіть! — крізь сльози різко кидаю я. Бачити його більше не можу, чути. Якби не його шантаж, дурна примха, я була б зараз зі своєю дитиною. Тепер байдуже, звідки ми, потраплянці чи ні. Нехай роблять зі мною що хочуть.

— Емі...

— Я ж сказала, забирайтеся! Можете одразу здавати своїм паладинам, мені байдуже. А зараз дайте мені спокій!

Мене накриває істерика, яка переходить у невиразне ридання, більше схоже на виття, ніж на плач людини. 

Не витримавши, Доріан кличе когось на допомогу, і мене силою змушують випити краплі лаудануму, розведені у воді. Свідомість поступово заволікає туман, але я встигаю ще з жалем подумати про занадто малу дозу ліків перед тим, як поринути в темряву...

Коли наступного разу розплющую очі, розумію, що за вікном пізній вечір. У кімнаті я одна, хоча на маленькому столику біля вікна стоїть невелика таця, накрита кришкою — мабуть, хтось приніс вечерю, поки я спала. 

Після лаудануму страшенно хочеться пити. 

Зібравшись із силами, сяк-так підводжуся з ліжка й обережно йду до глечика з водою. Втамувавши спрагу і з відразою поглянувши на їжу ― апетиту немає зовсім ― відвертаюся до вікна. 

За ним густа темрява ледь-ледь розсіюється завдяки невтомним ліхтарикам. Десь там далеко моя донька, моя крихітка. 

Свідомість уперто відмовляється вірити в те, що її більше немає. Щобільше, я майже впевнена, що вона жива. Жива і потребує моєї допомоги. 

Розуміння цього змушує в ту ж мить стрепенутися. Серце не може обманювати, воно відчуває правду. Притискаю руку до грудей, де ще хвилину назад зяяла кровоточива рана, і відчуваю, як поступово на її місці несміливою квіткою розквітає надія. 

Досить намотувати соплі на кулак, час брати себе в руки й діяти! Що б там не було написано в тій телеграмі, я знаю точно: слово «нікого» вжили даремно, щонайменше одна маленька дівчинка зуміла врятуватися! І я навіть знаю, де в першу чергу буду її шукати.

Не звертаючи уваги на свій зовнішній вигляд — розпатлане волосся, розв'язану шнурівку сукні, босі ноги, — кидаюся в кімнату до герцога. Вона розташована ближче, але якщо його там не знайду, тоді спущуся в кабінет.

Проте Доріан виявляється на місці. 

Без стуку вриваюся в його покої і полегшено зітхаю. Він саме виходить з ванни і, помітивши мене, ошелешено замирає. На його плечах лежить рушник, волосся, що ще не встигло висохнути, злегка в'ється біля шиї, а халат чисто символічно прикриває оголене тіло. 

— Емі? 

Мда, ніяково вийшло.

Десь збоку крехче невидимий Лжефремптон.

— Я їду в Колчестер! Негайно! — випалюю скоромовкою, намагаючись твердо дивитися прямо йому в очі.

— Вийди! — різко кидає герцог.

Здригаюсь від переляку і роблю кілька кроків назад. За спиною, легенько рипнувши, зачиняються двері. Виявилося, цей вигук призначався зовсім не мені, а камердинеру, який тут-таки поспішає виконати наказ.

Доріан, уважно простеживши за тим, наскільки щільно зачиняє за собою стулки Лжефремптон, запахне тугіше халат і робить крок до мене.

— Емі... Це неможливо. Там нічого немає.

Роблю кілька різких вдихів і уперто задираю підборіддя.

— Є. Я знаю, є. Там моя донька!

В очах Колчестера світиться щире співчуття і скорбота.

— Емі, це самообман.

Заперечно хитаю головою, намагаючись випромінювати тверду рішучість.

— Я повинна побачити це на власні очі.

Він зітхає так, ніби я говорю якусь несусвітну дурницю.

— У тебе не вийде туди потрапити. Портал не працює. А верхи — це кілька днів дороги небезпечними шляхами. Ти думаєш, куди поділися всі бездушні? Відкрию тобі секрет: нікуди. Вони всі там само. Це самогубство. Я не можу тебе відпустити.

Його очі люто блискають, але мене це тільки злить.

— Ах, не можете! — шиплю я. — Ви мене приволокли сюди. Залишили мою дитину без захисту, без матері. А тепер не можете мене відпустити? Отже, я сама поїду. Власне, чому я у вас питаю? Я негайно вирушаю в Колчестер!

Просто в голові не вкладається. Він мене не відпускає! 

Різко розвертаюся і збираюся вийти, но Доріан швидко хапає мене за зап'ястя.

— Що ви робите? Відпустіть! — перелякано округляю очі.

— Робою те, що повинен, поки ти не нашкодила самій собі.

— Якось я до вас жила і собі не шкодила, — їдко відповідаю.

Бач, який турботливий знайшовся!

— Все буває вперше.

Я намагаюся вирвати зап'ястя з його чіпких рук. Але де там! Пальці герцога твердіші за сталеві наручники, здається, що він взагалі не докладає зусиль, щоб затримати мене. Все сильніше й сильніше смикаю рукою, намагаючись вислизнути, але не виходить. Б'юся, мов пташка в клітці, а в душі гіркою хвилею розливається розпач. Невже він і справді мене не пустить і зачинить десь на ключ? З губ зривається приречене схлипування.