Розділ 24

Ця аптека всередині зовсім не схожа на нашу. Насправді вона більше нагадує крамничку якоїсь сільської знахарки чи травника, але аж ніяк не цивілізований заклад. Становище навіть не рятують численні етажерки вздовж стін, бо забиті вони всілякими пучками трав, банками із загадковою каламутною рідиною, висушеними частинами тіл кажанів, павуків, щурів і ще Бог знає кого...

Гидливо здригаю плечима, ніяк не в змозі повірити, що саме сюди мені радив звернутися шановний доктор Теккерей.

— Вітаю, мила леді, — лунає звідкись зверху. І я зі здивуванням спостерігаю, що десь у самій глибині приміщення, приставивши драбину до однієї з етажерок, маленький, сухорлявий чоловічок, видершись на самий її верх, щось шукає на останній полиці геть забитого всілякою всячиною стелажа.

— Доброго ранку! — бажаю у відповідь і терпляче чекаю, поки він спуститься вниз. — Ви майстер Алістер Локслі?

— Саме так. Чим можу допомогти? — задирає кущисту брову.

— Мені вас рекомендував доктор Теккерей...

Обличчя майстра розпливається в широченній усмішці.

— А-а-а, добрий друг Вільям. Дуже цікаво... Що у вас сталося?

Очі Алістера світяться щирим інтересом і співчуттям, і я, злегка повагавшись, беруся розповідати про поранення та його наслідки, звісно, промовчавши про його спосіб отримання. А коли закінчую змальовувати свою проблему, аптекар тут-таки випаровується. Я можу лише чути приглушене бурмотіння і час від часу переможні вигуки. Очі не встигають відстежувати його переміщення, настільки швидко він перебігає від одного стелажа до іншого. Ніколи б не подумала, що в такому поважному віці можна настільки стрімко рухатися.

Через десять хвилин майстер Локслі вивалює переді мною на прилавок купу баночок, мішечків із травами, пляшечок із рідиною і починає все це добро метушливо перебирати, пакувати або відставляти вбік, вирішивши, що не знадобляться, попутно пояснюючи принцип їхньої дії та способи застосування.

З приміщення аптеки виходжу повна надій та оптимізму. Ну, повинно ж хоч щось допомогти з усього цього пакета зілля, який я тягну.

Додому повертаюся після обіду, затримавшись через чергу на телеграфі. Повідомлення я відправила, а також оплатила відповідь, виявилося все не настільки дорого, і трохи заспокоївшись, налаштувалася чекати звістки з Колчестера.

У холі мене зустрічає похмурий Фремптон номер два, ніяк не спроможуся дізнатися його ім'я. Упевнена, мені в перший день його представляли, та тільки я тоді була в такому стані, що навряд чи щось чула. А тепер прямо питати якось ніяково. Треба буде у Сари вивідати за зручної нагоди.

— Як герцог? — відразу ж цікавлюсь, не без підстав вважаючи, що цей похмурий вигляд камердинера якимось боком стосується самопочуття мого пацієнта.

— У кабінеті, — бурчить невдоволено.

— У кабінеті? Чому? — здається, зараз дехто отримає на горіхи. — Я ж рекомендувала бодай на день залишитись у ліжку!

— Леді Гортензія забажали поговорити, довелося приймати її в кабінеті, — ще більше хмуриться камердинер.

Ах, лeді Гортензія! І тут напакостила. Ну нічого. Зараз я забажаю поговорити.

Прошу провести мене до кабінету, бо я там не була жодного разу, і намагаюся дорогою охолонути. Насправді навіть уявлення не маю, що буду робити, коли туди заявлюся. Вичитувати Колчестера? Наїжджати на Гортензію? От що?

На жаль, відстань до кабінету виявляється занадто малою. Я не встигаю ні охолонути, ні виробити хоч якийсь план дій. Тому просто нерішуче зупиняюся перед непоказними білими дверима, намагаючись перевести подих і зібратися з думками.

Поступово серцебиття заспокоюється, і до мене починають долинати гучні голоси. Ковтаю, намагаючись перетворитися на суцільний слух і розібрати слова. Лжефремптон узагалі, не церемонячись, припадає вухом до дерев'яної поверхні. Дивлюся широко розплющеними очима на таке кричуще порушення особистих кордонів й борюся з власною гріховною цікавістю. А цей нахабний камердинер ще й рукою мені махає, запрошуючи приєднатися!

Хвилину вагаюся, волаючи до своєї внутрішньої вихованої дівчинки. Але та йде в глухе підпілля і навіть не думає відгукуватися. Ну, раз так, то що вдієш? Бачить Бог, я не хотіла. І моя щока вже щільно притискається до гладкої поверхні дверей.

— Це обурлива поведінка! — каркає за дверима графиня. — Де це видано, щоб дівчина так поводилася?! Кудись виїжджає, пропадає на пів дня. А вчора я на власні очі бачила, як вона милувалась з чоловіком біля бібліотеки, куди ви її послали!

Ти ж подивися, яка шпигунка. Обурено червонію, а мій спільник окидає мене зацікавленим поглядом.

Чути обурені гучні зітхання й невдоволене сопіння Гортензії. Герцог мовчить. Довго мовчить. У мене навіть з'являється думка самій увірватися в кабінет і розповісти цій Вороні що до чого. Але потім звучить голос Доріана — спокійний, холодний і підкреслено ввічливий. У мене від цього голосу починають бігати табунами мурашки.

— Леді Савідж, я вас запросив побути компаньйонкою для Емілії за рекомендацією герцогині Вестмор. Рідні міс Лівітт печуться про її репутацію і тільки так погодилися відпустити зі мною. Емілія — чудовий фахівець, і її допомога для мене неоціненна, а в поведінці я не бачу нічого крамольного. На відміну від вашої.

Мені здається, що я немов на власні очі бачу, як надувається від обурення Гортензія і намагається почати виправдовуватися, але герцог не дає ей і слова сказати.

— По-перше, — незворушно продовжує він. — Ми домовлялися, що ви не обговорюєте з будь-ким те, що діється в моєму домі, зокрема і зі слугами, включаючи вашу покоївку. По-друге, ви справді думаєте, що я, як зелений молодик, буду кидатися на міс Лівітт, намагаючись її спокусити? Це ви такої думки про мене? Вибачайте, я джентльмен. Якщо мені захочеться жіночої уваги, я чудово знаю, де її отримати. І вже точно не стану користуватися невинною і добропорядною дівчиною, яка вирішила мені допомогти. Я навіть подумати не міг, які думки рояться у вас у голові. Адже ні я, ні тим паче Емілія ніколи б собі не дозволили такої поведінки. Але те, що думаєте ви, негідно леді. Тому попрошу вас забратися з мого дому і надалі стежити за своїм язиком. А якщо до мене долетить бодай найменша крупиця чуток, які ображатимуть честь Емілії Лівітт...